Чак Паланік

Воскресіння можливе лише після повного саморуйнування. — Тільки втративши все, — каже Тайлер, — ми маємо свободу.

– Але якщо реальність – це лише чари, наслання, якщо насправді ти зовсім не хочеш того, що, як тобі здається, тобі хочеться... Якщо ти не маєш свободи волі. Якщо ти навіть не знаєш, що знаєш, а чого не знаєш. Якщо насправді ти не любиш того, кого тобі тільки здається, що любиш. Тоді що залишається, заради чого варто жити? Нічого.

Послухай, я не бажаю знати, хто ти такий, але якщо б у тебе був вибір, ким би ти став?

Ти є лише в очах інших.

Не важливо, як сильно ти любиш когось, ти все одно хочеш зробити по-своєму.

Я просто хочу бути комусь потрібним. Потрібним та необхідним. Мені потрібен хтось, кому я міг би віддати себе — весь свій вільний час, всю свою увагу і турботу. Хтось, залежний від мене. Взаємна залежність.

Кажу їм: валіть все на мене. Нехай я зображатиму велику пасивну жопу у вашій груповусі для зняття провини. Прийму заряд у всіх.

– По-справжньому неординарні люди, – каже вона, – по-справжньому щасливі лише тоді, коли повністю присвячують себе своєму заняттю.

Біда зі слабаками в тому, що вони змушують тебе діяти, а потім самі тебе за ці дії ненавидять.

Внизу хтось співає. То навіть не співає, а вигукує слова пісні. Всі ці люди, яким необхідно, щоб у них постійно кричав телевізор. Або радіо, або програвач. Все це люди, яких лякає тиша. Це мої сусіди. Звуко-голіки. Тиша-фоби.