Фаїна Раневська

... Ну і особи мені трапляються, не особи, а особиста образа! У театр входжу як у сміттєпровід: фальш, жорстокість, лицемірство. Жодного чесного слова, жодного чесного ока! Кар'єризм, підлість, жадібні старі!

Тепер, до кінця мого життя, я не граю на сцені, ненавиджу акторів«гравців». Не виношу органічно, до фізичної огиди — мене нудить від партнера«гравця», а не того, що живе тим, що йому належить робити через обставини.

Якось Раневська послизнулася на вулиці і впала. Назустріч їй йшов якийсь незнайомий чоловік. - Підніміть мене! - попросила Раневська. - Народні артистки на дорозі не валяються...

— Чим може втішитися людина, з якою сталося нещастя? — Розумна людина втішиться, коли усвідомлює неминучість того, що сталося. Дурень же втішається тим, що й з іншими трапиться те саме.

Сумною дупою радісно не пукнеш.

— Дорога, сьогодні спала з незачиненими дверима. — А якби хтось увійшов? — сполошилася приятелька Раневської, жінка пенсійного віку. — Ну скільки можна зваблюватися, — припинила Фаїна Георгіївна.

Раневська обідала якось у однієї дами, настільки економної, що Фаїна Георгіївна встала з-за столу зовсім голодною. Господиня люб'язно сказала їй: — Прошу вас якось прийти до мене пообідати. — Із задоволенням,— відповіла Раневська,— хоч зараз!

Я схопила книгу, побігла до саду, прочитала всю. Зачинила книжку. І на цьому закінчилося моє дитинство. Я зрозуміла все про самотність людини.

Мене питають, чому я не пишу про Ахматову, адже ми товаришували... Відповідаю: не пишу, бо дуже люблю її.

Мій друг Борух Фарбер, фотограф, казав: — Дівчата, коли фотографуєтеся, треба говорити«сир», а не«праску»!