Олександр Островський

— Якби кохання було рівне з обох боків, так сліз би не було. Чи буває це колись? — Зрідка трапляється. Тільки це якесь кондитерське тістечко виходить, якесь безе.

Відкрилася безодня, зірок повна, Зіркам числа немає, безодня - дна.

А чому це він так спить? Тому що капітал! А ти ось тут майся всю ніч. Награбував грошей, а я йому їх стережи!

- Батюшки! Що сміху було! Якось його на Волзі на перевозі гусар вилаяв. Ось дива творив! А яке домашнім було! Після цього два тижні всі ховалися по горищах та по коморах. — Ех, Кулігін, дуже важко мені тут, без звички. Усі на мене якось дико дивляться, наче я тут зайвий, наче заважаю їм. Звичай я тутешніх не знаю. Я розумію, що все це наше російське, рідне, а все ж таки не звикну ніяк.

Багатого важче полюбити. За що я його любитиму! Йому й так жити добре. Бідолашного швидше полюбиш. Думатимеш:«Того в нього немає, іншого немає», – жалкуватимеш і полюбиш.

Стара людина на вітер не скаже слова.

Нині кожен норовить, як тебе за браму схопити, а ти совісті захотів.

А ось розумні люди помічають, що в нас і час коротше стає. Бувало, літо і зима тягнуться-тягнуться, не дочекаєшся, коли закінчаться; а тепер і не побачиш, як пролетять. Дні і години все ті ж ніби залишилися, а час, за наші гріхи, все коротше і коротше робиться. Ось що розумні люди кажуть.

Краще об стіл лобом стукай, та ногами не пустуй!

Один автор тільки розповідає, що буде вперед.