Франції. Рік у Провансі

Чеки тут не приймаються і квитанції не видаються — збирачі трюфелів не мають жодного бажання заохочувати безглузді витівки уряду під назвою«прибутковий податок».

Той новий рік розпочався для нас із ланчу. Традиційне святкування з його нічним обжерливістю, злегка напруженим оптимізмом і приреченими на провал планами завжди здавалося нам сумнівним приводом для веселощів.

У селі, як ми дуже швидко з'ясували, сусіди мають значно більший вплив на ваше життя, ніж у місті. Можна роками жити в одній квартирі в Нью-Йорку або Лондоні і жодного разу не поговорити з людьми, які мешкають за тонкою стінкою в шести дюймах від вас.

Архітектор, наш колишній співвітчизник, а нині парижанин, педупреждав, що будівельні роботи в Провансі схожі на окопну війну: довгі періоди бездіяльності та нудьги перемежовуються вибухами скаженої та гучної активності.

Людина, яка все життя важко пропрацювала, має право відпочити. Він повинен провести старість у спокої та комфорті.

Французи витрачають на свій шлунок стільки ж, скільки англійці на автомобілі.

Ми не чекаємо нічого хорошого від телефонних дзвінків: вони мають звичай лунати в самий невідповідний момент, заставати зненацька і втягувати в абсолютно непотрібний нам діалог.

Як правило, перша сторінка нашої газети«Le Provecal» присвячена мінливості долі місцевої футбольної команди, самохваленням дрібних політиків, драматичним звітам про пограбування супермаркету.