Майстер і Маргарита

– Вони, вони! - козлиним голосом заспівав довгий картатий, множиною кажучи про Степа, - взагалі вони останнім часом дуже свинячать.

Ваша присутність на похороні скасовується.

Прикро... прикро дивитися як гинуть люди. Але я нічим не можу допомогти.

Святкове півночі іноді приємно і затримати.

Питання крові – найскладніші питання у світі!

Штани коту не покладаються, месир. Чи не накажете Ви мені надіти і чоботи? Кіт у чоботях буває лише у казках, месир. Але чи бачили Ви колись когось на балу без краватки? Я не маю наміру опинитися в комічному становищі і ризикувати тим, що мене виштовхають у шию!

Але тільки-но зник брудний сніг з тротуарів і мостових, щойно потягло в кватирки гнилуватим неспокійним вітром весни, Маргарита Миколаївна затужила дужче, ніж узимку. Вона плакала часто потай довгим і гірким плачем. Вона не знала, кого вона любить: живого чи мертвого? І чим далі йшли відчайдушні дні, тим частіше, і особливо в сутінки, їй приходила думка, що вона пов'язана з мертвим. Треба було або забути його, або померти. Адже не можна ж жити таке життя. Не можна! Забути його, чого б не варто — забути! Але він не забувається, ось гореу чому.

Адже й ми хочемо жити та літати!

Слухай беззвучність, слухай і насолоджуйся тим, чого тобі не давали в житті, — тишею.

Везуть покійника і думають, куди поділася його голова.