Майстер і Маргарита

... навіть будучи абсолютно вільною і невидимою, все ж таки і в насолоді потрібно бути хоч трохи розсудливою.

Нічого не може бути гаже, ніж коли гість, що приїхав першим, микається, не знаючи, що йому зробити, а його законна мегера пошепки пиляє його за те, що вони приїхали раніше за всіх. Такі бали треба викидати на смітник, королева.

Я побіг у комору, врятував сьомгу. Я побіг у кухню, врятував халат.

Королева... вухо спухне... Навіщо ж псувати бал спухлим вухом?... Я говорив юридично... з юридичної точки... Мовчу, мовчу... Вважайте, що я не кіт, а риба, тільки лишіть вухо.

І ще: не пропустити нікого. Хоч усмішку, якщо не буде часу кинути слово, хоч малесенький поворот голови. Все, що завгодно, але не неувага.

– Ба! Але ж це письменницький дім. Знаєш, Бегемот, я дуже багато гарного і приємного чув про цей будинок. Зверни увагу, мій друже, на цей будинок! Приємно думати про те, що під цим дахом ховається і визріває ціла безодня талантів. — Як ананаси в оранжереях, — сказав Бегемот.

— Знаю, — відповів майстер, — моїм сусідом у божевільні був цей хлопчик, Іван Бездомний. Він розповів мені про вас. — Як же, як же, — озвався Воланд, — я мав задоволення зустрітися з цим парубком на Патріарших ставках. Він ледве самого мене не збожеволів, доводячи мені, що мене немає!

Людина без сюрпризу всередині, у своїй скриньці, нецікава.

Сеанс закінчено! Майстро! Уріжте марш!!

— Знову почалася якась нісенітниця, — зауважив Воланд. — Слухаю і продовжую, — відповів кіт.