Окаяні дні

Прокинувшись, якось особливо ясно, тверезо та з жахом зрозумів, що я гину від цього життя і фізично, і душевно. І записую я, по суті, чорт знає що, що попало, як божевільний... Так, втім, чи не все одно?

Ми взагалі, мабуть, дуже винні всі один перед одним. Але тільки при розлуці це відчуваєш. Потім - скільки ще залишилося нам цих років разом? Якщо й будуть ці літа ще, то все одно залишається їх дедалі менше. А далі? Розійдемося по могилах! Так боляче, так загострені почуття, такі гострі всі думки і спогади! А як тупи ми зазвичай! Які спокійні! І невже потрібний цей біль, щоб ми цінували життя?

Ішли вночі Тверським бульваром: сумно і низько хилить голову Пушкін під хмарним, з просвітами небом, точно знову каже:«Боже, як сумна моя Росія!»

З нас як із дерева — або кийок, або ікона.

«Ліві» всі«ексцеси» революції падають на старий режим, чорносотенці — на євреїв. А народ не винний! Та й сам народ згодом валитиме все на іншого — на сусіда та на єврея:«Що ж я? Що Ілля, те й я. Це нас жиди на всю цю справу підбили...»

І не душі довкола — тільки солдати і ***і.

Якщо людина не втратила здатності чекати на щастя — вона щаслива. Це і є щастя.

Люди рятуються лише слабкістю своїх здібностей — слабкістю уяви, уваги, думки — інакше не можна було б жити.

Яка це стара російська хвороба, це томлення, ця нудьга, ця розпещеність — вічна надія, що прийде якась жаба з чарівним кільцем і все за тебе зробить: варто тільки вийти на ґанок і перекинути з руки на руку колечко.

Народ сам сказав про себе:«З нас, як із дерева, — і кийок, і ікона», — залежно від обставин, від того, хто це дерево опрацьовує: Сергій Радонезький чи Ємелька Пугачов.