Руслан і Людмила

Про поле, поле, хто тебе засіяв мертвими кістками?

Вона слідом:«О негідний! Ти обурив мій вік спокійний, Невинної діви ясні дні! Досягнув ти любові Наїни, І зневажаєш - ось чоловіки! Зміною дихають усі вони!»

Беріться - тільки обережно. Але ви, суперники в коханні, живіть дружно, якщо можна! Повірте мені, друзі мої: Кому долею неодмінною Дівоче серце судилося, Той буде милий на зло всесвіту; Сердитися безглуздо і смішно.

Я кожен день, повставши від сну, Дякую сердечно Богу За те, що в наші часи Чарівників не так вже й багато.

Якщо жінка в смутку Крізь сліз, крадькома, як-небудь, Назло звичці і розуму, Забуде в дзеркало глянути, - То сумно їй вже не на жарт.

Амур з досадою норовливою Вступили в сміливу змову, І для голови твоєї безславної Готовий вже мстивий убір.

Що ж наша бранка тепер! Тремтить як лист, дихнути не сміє; Холодіють персі, погляд темніє; Миттєвий сон біжить з очей; Не спить, подвоїла увагу, Нерухливо дивиться в темряву... Все похмуро, мертве мовчання! Лише серця чує тріпотіння...

Хоч сумно жити, мої друзі, Однак жити ще можливо.

Чув я істину, бувало: Хоч чоло широке, та мозку мало!