Записки біля узголів'я

Я лише споглядаю потаємне серце осіннього місяця.

Невже хоч одна людина скаже, що квіти вишні йому набридали, бо вони розпускаються щороку?

Важко не капнути тушшю, коли переписуєш роман чи збірку поезій. У красивому зошиті пишеш з особливим старанням, і все одно вона швидко набуває брудного вигляду.

Взагалі, не часто зустрічаються люди, щедро наділені талантами — і ще доброю душею. Де вони? Адже їх має бути багато…

Якщо я не зможу панувати в серці людини, то вважаю за краще, щоб вона зовсім не любила мене. Нехай краще ненавидить чи навіть переслідує. Швидше помру, ніж погоджуся бути другою чи третьою. Хочу бути лише першою!

Музику добре слухати вночі. Коли не видно людей.

Дивна річ – серце, як легко його схвилювати!

Найкраще житейське правило скористатися всім, що знайдеться під рукою, без зайвих церемоній.

Все живе, що подає свій голос уночі, зазвичай радує слух. Втім, є один виняток: немовлята.

Притворники. Вони здаються більш щирими, ніж люди, яким нема чого приховувати.