Дітям до 16

Пам'ятаєш, ми сиділи в тебе? Вночі я тоді Дашку вперше розвів. Вранці проводжу, дощ іде, вона вся мокра, дивиться на мене своїми очима, мовчить усю дорогу... Я її питаю:«Що не так?», вона:«Все нормально, все нормально»... А сама вчепилася в мене як дитина. До під'їзду доводжу, вона мене розвертає і каже:«Ти мене тепер менше любитимеш?»

- Я люблю тебе. — Ти не вмієш любити! Тобі любити — це страждати... Не спати ночами, колами ходити. Тоді ти відчуваєш, що ти живеш. А це не кохання.

Коли її поряд немає – люблю. Бачу – убити хочеться. Знаєш, що найдивніше? Я хочу, щоб вона пішла, але я її ніколи нікуди не відпущу.

- Ти єдина! — Нема єдиних... Треба любити того, хто поруч.

Не повіриш, а я заздрю ​​тобі. Найкращий час, потім виростеш — орати, терпіти, орати... Чого, навіщо... Бігаєш, метушишся, куди?

— Блін, не можна так любити... Давай ти сьогодні не йтимеш... Або давай ти залишиш якусь свою річ, щоб вона тобою тут пахла.

Тобі ж було добре? От і не псуй.