Містер Робот

Якось батько забрав мене зі школи раніше і ми пішли на пляж. Вода була холодна, тому ми просто сиділи і їли піцу. Коли ми повернулися, в моїх кросівках було багато піску, і я висипав його на підлогу в спальні. Я не знав, що так не можна. Мені було шість. Мама накричала на мене з-за бруду, а батько не сердився. Він сказав, що мільйони років тому рухи Землі та океанів принесли пісок саме на те місце пляжу, і я його забрав. Він сказав:«Кожен день ми змінюємо світ.» Гарна думка, але потім я зрозумів, скільки разів мені доведеться переносити в кросівках пісок, щоб пляжу не стало, щоб хтось помітив зміни. Кожен деньми змінюємо світ, але щоб ці зміни щось означали, потрібно більше часу, ніж є у багатьох із нас. Не можна зробити все за один раз. Все відбувається повільно та втомлює. Не в кожного є на це сили.

Люди навколо вважають, що вони знають, що таке ненависть. Брехня. Ти нічого не дізнаєшся, доки не зненавидиш себе. По справжньому.

Я не люблю виявлятися правим. Але люди завжди знайдуть чим мене розчарувати.

Чорт, тепер я теж схиблений на часі. Чужа параноя впливає на нас. З цим немає сенсу сперечатися. Тому всі ми намагаємося уникати одне одного.

Може, чув цю нісенітницю: коли падаєш, треба вставати. Я в це лайно не вірю. Знаєш чому? Все наше життя - падіння. Інакше й не може бути. Ми намагаємося зачепитися за щось у темряві, але ми не можемо підвестися, ми можемо котитися. Катитися у правильному напрямку. Тільки так можна рухатися вперед.

— Ти не справжній, не справжній... — А ти що? Вони справжні? Ти подивися на них, подивися, наш світ грунтується на фантазії, штучні емоції в таблетках, психологічна війна у вигляді реклами, хімікати в їжі, що змінюють свідомість, промивання мозку за допомогою ЗМІ, штучні теплиці в соціальних мережах. Ну! І що з цього справжнє? З початку століття ми не бачили нічого справжнього, ми відключили все. Витягли батарейки, закусили пачкою ГМО, а потім викинули залишки в смітник людської жадібності, що постійно зростає. Наші будинки належать корпораціям, заснованим на стрибках по дисплеях у двійкових числах, що вганяють людствоще небачену досі сплячку. Прийде копатися дуже довго перш ніж ти доберешся до чогось справжнього. Ми живемо в царстві нісенітниці, і ти прожив у ньому занадто довго, тож вистачить говорити, що я не справжній. Котлета в твоїй дупі нереальніший за мене. Для тебе, Елліот, я цілком справжній.

Дай людині пістолет, і він зможе пограбувати банк. Але дай йому банк, і він зможе пограбувати світ. Взагалі, приказка трохи дурна. Занадто проста. Але вона мені подобається з тієї ж причини, через яку інші її ненавидять. Для мене вона означає, що влада належить людям, здатним її взяти. Це не пов'язано з наполегливою працею, амбіціями чи кваліфікацією. Найчастіше все, що потрібно, - це сама здатність брати.

Знову наша черга, ми вставляємо патрон у камеру, прокручуємо барабан і тиснемо на гачок. Питання в тому, чи почуємо ми знайоме клацання, чи це кінець гри?

Тільки так можна захистити себе, не показувати свій вихідний код, відгородитись, створити лабіринт, в якому мене ніхто не знайде.

Раптом те, що ми бачимо, не справжній світ, а лише здогад нашого розуму? Що якщо ми бачимо лише спотворене зображення, яке нам ніколи до кінця не розібрати?