людина

Дотик нелюбимого - це насильство, кожен дотик завдає біль, як повноцінна ляпас.

Хто не вміє приховувати свої думки, не вміє і керувати.

А де ж тоді характер людини, її власна, ні на яку іншу не схожа натура, якщо так багато залежить від того, чи пощастило тобі чи ні? Куди дівається людина, якщо за неї каже місце? Як мало, виходить, в людині свого, даного йому від народження, і скільки в ньому від долі, від того, куди він сьогодні приїхав і що з собою привіз.

Маємо кращу освіту, але менше розуму, кращі знання, але гірше оцінюємо ситуацію, маємо більше експертів, але й більше проблем, кращу медицину, але гірше здоров'я. Досягнули Місяця і повернулися, але важко переходимо вулицю і знайомимося з новим сусідом. Ми підкорили відкритий космос, але не свій внутрішній світ. Очищаємо повітря, але забруднюємо душу. Підкорили собі атом, але не свої забобони. Збільшили свої вимоги, але скоротили цінності.

Чому я ніяк не можу видертися із сірого мішка своєї туги?

Я вважаю суспільство не поганим, тобто таким, що піддається поліпшенню, я вважаю його абсурдним. А це зовсім інша річ... Абсурдним. Мене зачіпає зовсім не відсутність справедливості, а щось набагато глибше — неможливість погодитися із соціальною організацією, хоч би якою вона була.

Ніщо так не вимотує, як добрі справи.

Схвалення було цілком заслужене: коли ми виявляємо великодушність і щедрість, нам завжди хочеться, щоб наш вчинок був помічений.

Зосередься на тому, що ти можеш змінити. Решта стане на свої місця.

Дозволю собі помітити, що мати важку вдачу і погану репутацію надзвичайно зручно. Люди щиро вдячні тобі вже за те, що ти не витираєш про них ноги. Ну а будь-який стриманий прояв дружелюбності і зовсім творить чудеса.