правда

Внизу хтось співає. То навіть не співає, а вигукує слова пісні. Всі ці люди, яким необхідно, щоб у них постійно кричав телевізор. Або радіо, або програвач. Все це люди, яких лякає тиша. Це мої сусіди. Звуко-голіки. Тиша-фоби.

У мене немає друзів, які відвідують мене. Страшно думати про те, як люди кажуть приємні речі та посміхаються, а потім просто не приходять.

Якщо ви дотримуєтеся нейтральної позиції в ситуації несправедливості, ви обираєте сторону гнобителя.

— А ви знаєте, що у вас апендицит? — Який апендицит? У мене нога зламана! Чи не бачите? — Наче при зламаній нозі у вас не може бути апендициту! І не ставте діагноз! Хто тут лікар, ви чи я? Обнаглели ці хворі…

— Ти, мабуть, запитуєш, навіщо я привів тебе сюди. Я правий? — Якщо щиро, сер, після всіх цих років я просто йду куди скажете.

Тварин, яких мало, занесли до Червоної книги, а яких багато — до Книги про смачну та здорову їжу.

— Ти ж знаєш, як я зайнята кар'єрою. - Якою кар'єрою? - Я дизайнер! — Ти обставила офіс батька і тепер ти дизайнер? Добре, я вчора була в зоопарку, тепер коала!

Я не думаю, взагалі кажучи, що люди стають письменниками тому, що були справді гарною, справді крутою, привабливою дитиною у класі. Я буду чесний. Це наша помста людям, які виглядали краще і були популярнішими, ніж ми. Це схоже на мене, я гадаю.

Я шукаю неможливе, тому що можливе виключать інші.

Хто зробив добру справу, нехай мовчить — каже нехай той, для кого вона була зроблена.