Антуан де Сент-Екзюпері

Я не звертаю уваги на слова, я знаю: вони - вивіска, і прочитати її важко.

Даремно ти йдеш зі мною. Тобі боляче на мене дивитися. Тобі здасться, ніби я вмираю, але це неправда.

— Знаєш, чому гарна пустеля? - сказав він. — Десь у ній ховаються джерела…

Глибини серця відомі мені, і знаю: позбавивши злодія від злиднів, я не позбавлю його від бажання красти, і засуджую занепокоєння, що штовхає злодія на злочин. Він помиляється, думаючи, що зариться на чуже золото. Золото світиться, як зірка. Любов, нехай навіть не знає, що вона - любов, потребує тільки світла, але не в силах людських привласнити собі світло. Мерехтіння зачаровує злодія, і він робить крадіжку за крадіжкою, подібно до божевільного, що відро за відром вичерпує чорну воду джерела, щоб схопити місяць. Злодій краде і в скороминуще полум'яоргій жбурляє порох викраденого. І знову стоїть у темряві за рогом, блідий, немов перед побаченням, нерухомий зі страху злякати, сподіваючись, що саме тут він знайде одного разу те, що вгамує його спрагу.

Головне, щоб десь зберігалося все, чим ти жив раніше. І звичаї. І сімейні свята. І будинок, повний спогадів. Головне – жити для того, щоб повернутися.

Вночі, коли ти дивитимешся на небо, ти побачиш мою зірку, ту, на якій я живу, на якій я сміюся. І ти почуєш, що всі зірки сміються. У тебе будуть зірки, які вміють сміятися!

Мільйони років у квітів ростуть шипи. І мільйони років баранчики все-таки їдять квіти.

Олень, газель, будь-яка тварина, постарівши, не втрачає природної стати. Чому ж так спотворюється добротне людське єство?

Коли ми осмислимо свою роль на землі, нехай найскромнішу і непомітну, тоді ми будемо щасливі.

Слова лише заважають розуміти одне одного.