Генрі Міллер

Ми бачимо всюди мерзенність, життя викликає у нас гіркоту і відразу, але усе це лише відображення хвороби, яку ми носимо в собі.

Тобі заздрять навіть тоді, коли ти кажеш, що все погано.

Або це було дуже хитра жінка, або дуже наївна — іноді важко відрізнити одне від іншого.

У такі дні немає для тебе кращого компаньйона, ніж твоє власне «я», скромне, сіреньке, загрузнувши в будні «я», у якого є своє ім'я і прізвище, занесені в реєстраційні списки, щоб ідентифікувати твою особистість при якомусь нещасному випадку. Але справжня твоя сутність, справжнє твоє «я» тобі не знайоме. Адже це в ньому киплять такі чудові задуми, це воно пише в повітрі дивовижні рядки і воно, якщо тебе загіпнотизує його подвиги, забере в тебе старе, зношене «я», візьме собі твоє ім'я, твою адресу, твою дружину, твоє минуле і твоє майбутнє.

Знаю, що саме слово "щастя" має, особливо в Америці, підозріле звучання; дурне і несмачне, порожнє.

Намагаючись донести цю таємницю до нас, такі люди набридають. Ми уникаємо їх, тому що відчуваємо, що вони дивляться на нас поблажливо; нам неприємно розуміти, що ми не рівні. Ми не рівні, в більшості своїй ми — гірше, набагато гірше тих, хто спокійний і впевнений у собі, хто веде себе просто і непохитний у переконаннях. Ми не любимо все впевнене і міцне, все, що не піддається звабі, не сприймає нашу логіку, нашу колективну жуйку з принципів, наші старомодні форми васальної залежності.

Сумніви — ось справжня небезпека.

Найщиріша критика — не більше, ніж порожній звук: ми хочемо тільки одного, — неприборканої пристрасті. Ми хочемо вогню заради самого вогню.

Ніщо не зміниться, крім мене самого.

Якщо поспостерігати за кожним, вистежити, схопити, сунути під перехресний допит, приперти до стінки, змусити зізнатися, ми б всі, відверто кажучи, опинилися за ґратами. І найзапеклішими злочинцями, кажу вам, виявилися б судді, міністри, народні обранці, духовенство, педагоги, діячі благодійних організацій.