Харукі Муракамі

Я й сама часто про минуле думаю. Особливо тепер... І ось, що помічаю. Для того щоб жити, людині потрібні спогади, як паливо. Все одно які спогади. Дорогі чи нікчемні, суперважливі чи безглузді – всі вони просто паливо. Газетна реклама чи філософські трактати, брудна порнуха чи десятитисячні банкноти — для вогню, в який їх кидають, це просто папір. Не буде ж вогонь палати по-різному, завивши раз у раз:«О, Канта підкинули!» або«Ага, вечірні новини!» або«Ух ти, які цицьки!» Вогню все до лампочки... Отак і з нашими спогадами. Непотрібні, випадкові, непридатні, одноразові — все пригодиться, аби вогонь не погас...

Не здивуюся, якщо скоро почнуть робити фільми, в яких ядерна війна спопеляє людський рід — але у фіналі У ВСІХ ВСІ У ПОРЯДКУ...

... Не можна по собі міряти решту. Кожен чинить по-своєму.

Нехай ти навіть не підозрюєш, ким будеш далі, завжди залишається якийсь наступний шанс.

Те, що вже виникло, продовжує існувати без моєї волі. Це як спогади. Знаєте ж, які вони бувають - нізащо не забудеш, особливо якщо хочеш забути.

Тому іноді дивлюся на людей і стає нудно. Чому вони не намагаються намагатись? Палець об палець не вдарять, а лише кричать на всіх кутках про несправедливість.

Так уже влаштована школа. Найважливіша річ, яку ми дізнаємося, полягає в тому, що все найважливіше ми дізнаємося не там.

Я надто втомився, щоб кудись бігати. До того ж, втеча ні чорта не вирішила б.

У моєму житті з'являлися різні люди, але ніхто не залишився. Кожен ніби шукав там щось для себе, але не знаходив – і зникав.

Тому що немає імені у птиці, що ширяє в небі, у моєї пам'яті немає дат.