Серіал

Коли ти граєш у гру престолів, ти або перемагаєш, або помираєш.

— Я не хочу помирати. Я не готова.
— Ти не помреш. Тримайся.
— Мені страшно.
— Я знаю. Я тут. Я тут.

Я тут. Я ніколи, ніколи не дозволю, щоб із тобою сталося щось погане. Ми це виправимо. Я виправлю. Обіцяю. Я поруч.

— Я відкрила Браму… Я — монстр.
— Ні. Ти не монстр. Ти врятувала мене, чуєш? Ти врятувала мене.

— Я цього разу не втік, так?
— Ні. Ти не втік.
— Подбаєш про тих малих за мене, добре?
— Ні. Ти сам про них подбаєш!
— Скажи: «Я подбаю».
— Я… подбаю.
— Добре. Бо я, здається, навіть… випущусь.
— Я люблю тебе.
— Я теж тебе люблю.

— Коли ти… відрізняєшся, інколи здається, ніби ти — помилка.
— Але поруч із тобою вона відчуває, що це не так. Що бути іншою — це сила.

— Так, інколи боляче. Інколи сумно. А інколи — несподівано… добре.
— Тож дорослішай далі. Не дозволяй мені зупинити тебе.
— Помиляйся, вчися… і коли життя болітиме — а воно болітиме — пам’ятай цей біль.
— Біль — це добре. Це означає, що ти вибрався з тієї печери.
— Але, будь ласка… заради твого старого тата… тримай двері прочиненими на три дюйми.

Ніхто «нормальний» не зробив у цьому світі нічого по-справжньому важливого.

Чому ти тримаєш ці двері цікавості зачиненими?!

Мені байдуже, чи хтось мені повірить!