людина

Діти – не книжки-розмальовки. Їх не пофарбуєш у улюблений колір.

Вона знала, що місяць слухає її зараз і пишається собою, а зірки їй заздрять.

Не слід шукати того, хто не хоче бути знайденим.

У фіналі нашої розмови я вкотре порадувався, що не вмію вбивати силою думки на відстані.

Щоправда — це те, що завдадуть болю.

Правда дивно, що, якщо книжку прочитати кілька разів, вона стає набагато товшою? Начебто при кожному читанні щось залишається між сторінками. Почуття, думки, звуки, запахи... І коли ти через багато років знову гортаєш книгу, то знаходиш там себе самого - трохи молодше, трохи не такого, як тепер, ніби книга зберегла тебе між сторінок, як засушена квітка - разом знайомого і чужого.

- Просто обурливо, - сказав він, - що в наш час прийнято за спиною у людини говорити про неї речі, які... безумовно вірні.

— Можливо, вони не хотіли, щоб їх завойовували? — Ви їх не завоювали. Ви їх звільнили. — Люди звикають до своїх кіл.

Я сам вирішую - чи маю я на щось право ; поза мною немає жодного права. Те, що мені здається правим, і є праве. Можливо, що іншим воно і не видається таким, але це їхня справа, а не моя: нехай вони обороняються. І якби весь світ вважав неправим те, що, на мою думку, право і чого я хочу, то мені не було б справи до всього світу. Так робить кожен, хто вміє цінувати себе, кожен тією мірою, як він егоїст, бо сила вище права – з повним цього правом.

Коли двоє говорять і один із них сердиться, той, хто поступається, розумніший.