Щоденники майбутнього (Mirai Nikki)

... тому неправильно говорити, ніби я пізнав слова "я люблю тебе", я пізнав лише тишу очікування, яку мали порушити мої слова "я люблю тебе", тільки це я пізнав, нічого іншого.

Я багато часу маю бути один. Все, що я зробив, лише плід самотності.

Мати людину, яка б розуміла тебе, — це означало б мати опору в усьому, мати бога.

Все забути. Відкрити вікна. Винести все із кімнати. Вітер продує її. Бачитимеш лише порожнечу, шукати по всіх кутках і не знайдеш себе.

Ймовірно, це полягає в природі дружби і супроводжує її як тінь: один щось вітає, інший про це жалкує, третій просто не помічає.

Візьми мене в свої обійми, в них - глибина, прийми мене в глибину, не хочеш зараз - нехай пізніше. Візьми мене, візьми мене — сплетіння дурниці та болю.

Я живу тут так, наче впевнений, що житиму вдруге.

Якби я був сторонньою людиною, яка спостерігала за мною і за перебігом мого життя, я мав би сказати, що все повинно закінчитися безрезультатно, розтратитися в безперервних сумнівах, винахідливих лише в самокатуванні. Але, як особа зацікавлена, я живу надією.

Не знаходжу собі місця. Наче все, чим я володів, покинуло мене, а повернися воно — я навряд чи був би радий.

З примітивної точки зору справжня, незаперечна, рішуче нічим (мучеництвом, самопожертвою заради іншої людини) істина, що не спотворюється ззовні, — лише фізичний біль. Дивно, що головним богом у найдавніших релігіях був бог болю (можливо, він став їм лише пізніших). Кожному хворому – свого домашнього бога, легеневому хворому – бога задухи.