Борис Леонідович Пастернак

…Хіба коли люблять, принижують?

Тиша, ти – найкраще З усього, що чув.

Все цієї весни особливе, Живіше горобців галас. Я навіть висловити не пробую, Як на душі світло та тихо.

Не хвилюйся, не плач, не працюй Сил виснажених, і серця не муч. Ти жива, ти в мені, ти в грудях Як опора, як друг і як випадок.

Я скінчився, а ти жива. І вітер, скаржачись і плачучи, розгойдує ліс і дачу. Не кожну сосну окремо, А повністю всі дерева З усією безмежною далею, Як вітрильників кузова На гладі бухти корабельної. І це не з молодості Або з люті безцільної, А щоб у тузі знайти слова Тобі для пісні колискової.

... не треба любити так запасливо і квапливо, ніби зі страху, не довелося б потім полюбити ще сильніше.

Треба ставити собі завдання вище за свої сили: по—перше, тому, що їх все одно ніколи не знаєш, а по—друге, тому, що сили і з'являються у міру виконання недосяжного завдання.

Бути знаменитим негарно, не це піднімає вгору. Не треба створювати архіву, над рукописами трястись, мета творчості — самовіддача , а не галас, не успіх. ганебно нічого не означає бути притчею на устах у всіх.

Бути жінкою — великий крок, Зводити з розуму — геройство.