Борис Васильєв

Сміливий тільки той, у кого правда. А хто не має правди, той просто нахабний, от і все.

А коли люди шукають справедливість? Тоді коли втрачають її або думають, що втратили. Або вирішують раптом, що вчорашня справедливість не годиться для сьогоднішнього дня, а завтра стане зовсім ворожою... І починають шукати, причому кожен шукає зі своїм ліхтарем, запевняючи, що тільки він і здатний висвітлити істину у темряві історичних помилок.

Здійснена мрія завжди позбавлена ​​романтики.

Адже так безглуздо, так безглуздо і неправдоподібно було вмирати у дев'ятнадцять років.

— Не треба мені жодного багатства, а дайте мені добрих дітей.

Якщо хочеш знати, найбільше щастя відчувати, що тебе люблять. Не знати, а відчувати, то до чого ж тут голова? Ось і викинь із неї дурниці і зроби собі зачіску.

Ліза довго бачила це синє прекрасне небо. Хрипучи, плювала бруд і тяглася, тяглася до нього, тяглася і вірила. Над деревами повільно випливало сонце, промені впали на болото, і Ліза востаннє побачила його світло — тепле, нестерпно яскраве, як обіцянка завтрашнього дня. І до останньої миті вірила, що це завтра буде і для неї...

Чекала вона майже спокійно, твердо вірячи, що нічого не може статися. Все її виховання було спрямоване на те, щоб чекати тільки щасливих кінців: сумнів у вдачі для її покоління дорівнював майже зраді. Їй траплялося, звичайно, відчувати і страх, і невпевненість, але внутрішнє переконання в благополучному результаті було завжди сильніше за реальні обставини.

А зорі тут тихі—тихі, тільки сьогодні розгледів...

— Ну, що ви насправді! У мене мама — медичний працівник... — Нема мами. Війна є, німці є, я є, старшина Васкова. А мами нема. Мами у тих, хто війну переживе. Зрозуміло кажу?