А зорі тут тихі.

Ліза довго бачила це синє прекрасне небо. Хрипучи, плювала бруд і тяглася, тяглася до нього, тяглася і вірила. Над деревами повільно випливало сонце, промені впали на болото, і Ліза востаннє побачила його світло — тепле, нестерпно яскраве, як обіцянка завтрашнього дня. І до останньої миті вірила, що це завтра буде і для неї...

— Ну, що ви насправді! У мене мама — медичний працівник... — Нема мами. Війна є, німці є, я є, старшина Васкова. А мами нема. Мами у тих, хто війну переживе. Зрозуміло кажу?

Чекала вона майже спокійно, твердо вірячи, що нічого не може статися. Все її виховання було спрямоване на те, щоб чекати тільки щасливих кінців: сумнів у вдачі для її покоління дорівнював майже зраді. Їй траплялося, звичайно, відчувати і страх, і невпевненість, але внутрішнє переконання в благополучному результаті було завжди сильніше за реальні обставини.

— У мене голова ... побігла!.. — Завтра наздоженеш.

А зорі тут тихі—тихі, тільки сьогодні розгледів...