Чарльз Буковський

— А щасливі люди бувають? — є багато людей, які прикидаються щасливими. — Навіщо? — просто їм соромно і страшно, але не вистачає духу в цьому зізнатися.

Нещастя для мене — це бути в юрбі. Бути в натовпі людей і слухати їхні розмови. Від цього можна збожеволіти. Ці розмови – розмови божевільних. Навіть собаки говорять краще. Раніше я робив так: я опускав штори і не відповідав ні на дзвінки, ні на стукіт у двері приблизно тиждень. Я не вставав із ліжка, нічого не робив, нікого не бачив. Це дуже допомагає.

До мене наближалася жінка. У неї були чудові ноги. Не таючись, я подивився жінці прямо в очі, потім мій погляд ковзнув вниз і зафіксувався на ногах, а коли вона пройшла повз мене, я повернувся і оцінив її дупу. Я відверто впивався виглядом цієї шикарної дупи. Її чудові форми назавжди відклалися у моїй пам'яті, плюс шовчики на шовкових панчохах. Я б ніколи не наважився на це без пов'язки на голові.

Усім потрібне кохання, але не таке, яке практикують більшість людей і яке нічого не дає.

Романчики — це, звичайно, розбурхує, але ж скільки роботи. Вперше поцілуватися, вперше потрахатись — у цьому є щось драматичне. Спочатку люди цікаві. Згодом, повільно, але вірно відкривається вся неповноцінність, все божевілля. Я значу для них все менше і менше, вони означають менше і менше для мене.

У двадцять п'ять генієм може бути будь—хто. О п'ятдесяті для цього вже щось треба зробити.