Ганна Гавальда

Коли ми обіймалися востаннє, я сама поцілувала його.

— Треба дбайливіше ставитись до людей, які до тебе належать... У старості сам переконаєшся, що таких зовсім мало...

Мені взагалі нічого не хотілося, окрім неможливого.

У мене починається депресія. Ні, нічого серйозного не відбувається: ні крокодилячих сліз, ні транквілізаторів, ні відсутності апетиту, ні бажання закритися в себе і нікого не бачити. Просто мене все дістало.

По-перше, я не вмію готувати, а по-друге, мені ніколи нікого не хотілося тримати.

І ось тут він — цей кретинський кретин, цей уявляла, цей бахвал, цей маленький провінційний матадор-горлопан, який душі не чує у своєму величезному мотоциклі, — так-так, він почервонів.

Я ненавиджу школу. Ненавиджу її найдужче на світі. Ні, навіть ще сильніше... Вона зіпсувала мені все життя.

Якщо я п'ю, то п'ю занадто багато, якщо курю, обкурююсь, якщо закохаюся, втрачаю розум, а коли працюю — доводжу себе до знемоги... Нічого не вмію робити нормально, спокійно.

І все зламати, розвернути — із чистого егоїзму? Звичайно ні, хоча...

Я хотів, щоб Земля перестала обертатись, щоб ця ніч ніколи не закінчувалася. Я не хотів з нею розлучатися. Ніколи.