Іван Франко

Обриваються звiльна всi пута,

Що в’язали нас з давнiм життем;

З давнiх брудiв i думка розкута —

Ожиємо, брати, ожиєм!

Ожиємо новим ми, повнiшим

I любов’ю огрiтим життєм;

Через хвилi мутнi та бурливi

До щасливих країв попливем.

Через хвилi нещасть i неволi,

Мимо бур, пересудiв, обмов,

Попливем до країни святої,

Де братерство, i згода, й любов.

Ми ступаєм до бою нового

Не за царство тиранiв, царiв,

Не за церков, попiв, анi бога,

Нi за панство неситих панiв.

Наша цiль — людське щастя i воля,

Розум владний без вiри основ,

I братерство велике, всесвiтнє,

Вiльна праця i вiльна любов!

Треба твердо нам в бою стояти,

Не лякаться, що впав перший ряд,

Хоч по трупах наперед ступати,

Нi на крок не вертатися взад.

Се ж остатня вiйна! Се до бою

Чоловiцтво зi звiрством стає,

Се поборює воля неволю,

“Царство боже” на землю зiйде.

Не молiться вже бiльше до бога:

“Най явиться нам царство твоє!”

Бо молитва — слаба там пiдмога,

Де лиш розум i труд у пригодi стає.

Не вiд бога те царство нам спаде,

Не святi його з неба знесуть,

Але власний наш розум посяде,

Сильна воля i спiльний наш труд.

Розвивайся, лозо, борзо*,

Зелена дiброво!

Оживає помертвiла

Природа наново.

Оживає, розриває

Пута зимовiї,

Обновляєсь в свiжi сили

Й свiжiї надiї.

Зеленiйся, рiдне поле

Українська ниво!

Пiдiймися, колосися,

Достигай щасливо!

I щоб всяке добре сiм’я

Ти повiк плекала,

I щоб свiту добра служба

З твого плоду стала!

_____________________

*Борзо — швидко.

* * *

Грiє сонечко!

Усмiхається небо яснеє,

Дзвонить пiсеньку жайвороночок,

Затонувши десь в безднi-глубiнi

Кришталевого океану…

Встань,

Встань, орачу! Вже прогули вiтри,

Проскрипiв мороз, вже пройшла зима!

Любо дихає воздух леготом;

Мов у дiвчини, що з сну будиться,

В грудi радiсно б’єсь здоровая

Молодая кров,

Так i грудь землi диха-двигаєсь

Силов дивною, оживущою.

Встань, орачу, встань!

Сiй в щасливий час золоте зерно!

З трепетом любвi мати щирая

Обiйме його,

Кров’ю теплою накормить його,

Обережливо виростить його.

Гей, брати! В кого серце чистеє,

Руки сильнiї, думка чесная,-

Прокидайтеся!

Встаньте, слухайте всемогущого

Поклику весни!

Сiйте в головах думи вольнiї,

В серцях жадобу братолюбiя,

В грудях смiливiсть до великого

Бою за добро, щастя й волю всiх!

Сiйте! На пухку, на живу рiллю

Впадуть сiмена думки вашої!

Не високо мудруй,

Але твердо держись,

А хто правду лама,

З тим ти сміло борись!

Не бажай ти умом

Понад світом кружить;

А скоріш завізьмись

В світі праведно жить.

Oй ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько — колюче терня?

Чом твої устонька — тиха молитва,

А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,

Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх —для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю дуту.

* * *

Грiє сонечко!

Усмiхається небо яснеє,

Дзвонить пiсеньку жайвороночок,

Затонувши десь в безднi-глубiнi

Кришталевого океану…

Встань,

Встань, орачу! Вже прогули вiтри,

Проскрипiв мороз, вже пройшла зима!

Любо дихає воздух леготом;

Мов у дiвчини, що з сну будиться,

В грудi радiсно б’єсь здоровая

Молодая кров,

Так i грудь землi диха-двигаєсь

Силов дивною, оживущою.

Встань, орачу, встань!

Сiй в щасливий час золоте зерно!

З трепетом любвi мати щирая

Обiйме його,

Кров’ю теплою накормить його,

Обережливо виростить його.

Гей, брати! В кого серце чистеє,

Руки сильнiї, думка чесная,-

Прокидайтеся!

Встаньте, слухайте всемогущого

Поклику весни!

Сiйте в головах думи вольнiї,

В серцях жадобу братолюбiя,

В грудях смiливiсть до великого

Бою за добро, щастя й волю всiх!

Сiйте! На пухку, на живу рiллю

Впадуть сiмена думки вашої!

Червона калино, чого в лузi гнешся?

Чого в лузi гнешся?

Чи свiтла не любиш, до сонця не пнешся?

До сонця не пнешся?

Чи жаль тобi цвiту на радощi свiту?

На радощi свiту?

Чи бурi боїшся, чи грому з блакиту?

Чи грому з блакиту?

Не жаль менi цвiту, не страшно i грому,

Не страшно i грому,

I свiтло люблю я, купаюся в ньому

Купаюся в ньому.

Та вгору не пнуся, бо сили не маю,

Бо сили не маю.

Червонi ягiдки додолу схиляю,

Додолу схиляю.

Я вгору не пнуся, я дубам не пара,

Я дубам не пара;

Та ти мене, дубе, отiнив, як хмара,

Отiнив, як хмара.

1

Ся нитка зелена, що, мов тота гадина,

Отеє здовж загону снує, —

Се Terminus наш, се межа, перекладина,

Знак, поки “моє” і “твоє”.

По сей бік чотири загони Трохимові,

По той бік Михайлові три:

Жий кождий на своїм, уплачуй дачки нові,

Чужого ж і п’ядь не бериї

І що кому в тім, що Михайло й Трохим

На своїх загонах криваво бідують,

Хоч рук собі й ніг від роботи не чують,

Прийде передновок-занестись нічим?

І що кому в тім, що худібчиня їх

“Чомусь” не держиться, чахліє, марніє,

Що поле їх рік в рік гіршіє, пустіє,

Хоч орють і полють не гірше від всіх?

І нию кому в тім, що вже руки у них

В розпуці безпомічній вниз опускаються?

“Замало землиці! В часах тих трудних

Довги вже дверима і вікнами пхаються.

Прийдеться пропасти… Мов риба в саку,

Так б’ємся, і годі що вдати!”

Аж слухати важко тих слів, та яку

Пораду їм дати — не знати.

А станеш у полі отак на межі —

В обох сім загонів, і вдовж є куди дивить!

Ну, нивка незгірша, що хоч, тс й кажи,-

При добрій роботі і вісім душ виживить…

А в них обох шість душ! І що б за завада

Зложитися полем докупи обом,

Зложитись хатами, знаряддям, тяглом?

І, може, для них се єдиная рада.

Та ба, ось межа! Ся попруга вузька

Несильну їх силу роздерла на части,

І де в спільній праці жили б довіка,

Там вроздріб прийдесь їм лиш спільно пропасти.

2

Малим ще, тямую, всі межі я знав:

За мамою літом щодень тупцював,

Коли для дійної корови вона

Трави узбирати надвечір ішла.

То межі й па ступінь широкі були,

3 одної нажнеш дві вереті трави.

А я неміцними ногами межею

Безпечно ступаю м’якою стернею.

А нині погляну на межі: невже ж?

Нема стародавніх, широких тих меж!

Всі нині тоненькі, як нитка,отак,

Чужий ледве б здужав намацати знак,

Рад кождий, що лишнюю скибу дістав.

І чом кождий так тої скиби бажить?

Чом тісно так в світі, нелюдяно жить?

Чи люду замного наплодилось нам,

Чи більш до життя потребує він сам?

Ні люду за много на нашій рілли,

Ні в нього самого потреби зросли,

А більш його дома стіснили чужії,

На рук його працю, мов трутні, падкії.

І дарма то дехто незрячий не раз

Говорить: “Війна би здалася у нас,

Замного людей, світ тісний всім, мов сак,-

Просікли б, вільніше би стало відтак”.

Вільніше, ее так! Та, крім знищення й мук,

Не стало б до праці щонайкращих рук,

А джерело нужди як било, так било б,

Лиш що до старого нове причинило б.

А люд через межі, котрі го тіснять,

Не може добачити тих всіх завад,

Добачить всіх сплетених коренів лиха.

Що сили його підлоточує стиха,

Ей, межі, ви, межі, вузенькі, куці!

В які бездоріжжя, в які манівці

Ви втисли незрілий ще погляд суспільний!

Хто шлях нам покаже широкий і вільний?

З

Приходить до мене один чоловік:

“Порадьте, що маю робити?

Ось тут, на тім полі, мій дід прожив вік,

Хоч, правду сказавши, нема чим і жити.

Три прути! Та ну, якось, певно, тоді

Не так було тісно, як нині,-

Досить, що отак ні в добрі, ні в біді

Пройшов цілий вік старовині.

Мав дід два сини, поженив їх, і враз

Жили в одній хаті з дітками.

Все дід, було, каже: “Ділив би я вас

Тим полем, та й б’юся з гадками.

Тепер воно ледве живить нас, а іго ж

Тоді, як ту дрібку надвоє роздерти?

Ні, я вас не буду ділити! Як мож,

Так жийте прикупі, а схочете тож

Ділитись-діліться по моїй аж смерти”.

Та сталося, бачте, що дід і сини

Померли на тифус одної весни,

Лишивши по двоє дітей малолітніх.

Я найстарший був, мав три роки з весни,

Стриків хлопець — півтора; в мами й стрийни

При грудях дівчатка-були. По бездітних

Багатших сусідах мами роздали

Нас, хлопчиків,— бач, не було з чого жити.

Дістодьто, годуйте, допоки малий,

А виросте, мусить за се відслужити.

І ми наслужились, назнались біди!

Мами повмирали. Мені вже тогди

Було двадцять літ, я покинув служити,

До хати пішов, оженивсь і, як слід,

Обняв усе поле, що нам лишив дід,

І став на нім в бідності жити.

Гадав я: сплачу малолітнім тамтим,

І поле по дідовій волі

Останесь ціле, то хоч я на тім полі

Вдержусь, а то впадесь у руки чужим.

Дівчат повіную, а старший братій

Пристане де-будь до вдової…

То так, як би двом у сорочці тісній:

Волить хоч один, та ходити в цілій,

Ніж дерти сорочку надвоє,

Бо жаден тоді не буде мав що вбрать.

Отак я, бувало, частенько

Говорю тамтому. Та ба, любий брат

Лиш вислухав все те чистенько

Та й зараз до суду. Списать зажадав,

Що там на всі діти лишилось,

І щоб все напів поміж них поділилось

Так, як би їх тато окремо вмирав.

Я вчув се, і сумно зробилося. Шлю

До нього людей, щоб згодились на сплату;

Сам ходжу за ним і благаю-цвілю:

“Вважай, переділимо поле і хату,

То що ж на тих кусниках будем робить?

Вважай, дід-небіжчик не хтіли ділить,

А ти хочеш дідову волю ламати?”

Дарма, він про сплату не хоче і знати!

Минуло два роки, і з суду ми нині

Декрети дістали: усе, що дід мав,

Між нас поділити по рівній частині,

А кождий щоб з того сестру звінував.

І що тут робити, порадьте, сли ласка!

Зруйнують дочиста, як вкроять отак

Півгрунту! Моя вже задбвжена частка.

Сестри не звіную, і сам я жебрак.

Я думаю свідків до суду вести,

Що дід не хотів ділить поля, —

То, чень, йому скажуть на сплату піти,

А ні, га! — то дійсь божа воля!”

4

Я думав про людське братерство нове,

І думав, чи в світ воно швидко прийде?

І бачив я в думці безмежні поля:

Управлена спільним трудом, та рілля

Народ годувала щасливий, свобідний.

Чи се ж Україна, чи се край мій рідний,

Обдертий чужими і світом забутий?

Так, се Україна, свобідна, нова!

І в мойому серці біль втишувавсь лютий.

Щез привид. Я глянув довкола. Он там

За зорану межу б’єсь з Грицем Степан;

Там дід оре поле, старенький, як гриб,

І плаче за сином, що в Боснії згиб;

Там батько за сином з дрюком уганяєсь;

Там мачухи лютий проклін розлягаєсь…

О краю мій рідний, недолею гнутий,

Пропасти би радше тобі, ніж коли б

Така твоя доля повік мала бути!

1881