Лорен Олівер

Дивно влаштоване життя - ти чекаєш чогось, і тобі здається, що очікування це триває цілу вічність, а коли бажане приходить, все, чого тобі хочеться, це тихенько заповзти назад, в той час, коли зміни ще навіть не наступили.

Минуле може стягнути у себе, вниз, вниз, вниз; воно хоче, щоб тобі здавалося: у шелесті гілок і шепоті вітру укладений якийсь код; воно хоче, щоб тобі захотілося знову з'єднати колись зруйноване. Не вір. Це безнадійно. Минуле – не що інше, як важкий тягар. Нагромаджуючись у тобі, він тягтиме вниз, як камінь на шиї.

Завжди хтось сміється, і з когось сміються. Це відбувається кожен день, у кожній школі, у кожному американському містечку, і навіть, на мою думку, у всьому світі. Весь сенс дорослішання – навчитися залишатися серед тих, хто сміється.

Я люблю тебе. Пам'ятай. Цього вони ніколи не зможуть забрати.

Кохання - вона вбиває і рятує.

Любов сама смертоносна з усіх смертоносних сутностей. Вона вбиває у будь-якому разі і тоді, коли вона в тебе є, і тоді, коли її немає.

Знаєш, коли ми остаточно втрачаємо дорогих для нас людей? Коли більше не відчуваємо болю від їхньої втрати.

Зараз у моїй голові лише:« Любов. Вона вб'є мене, вона вб'є мене, вона вб'є мене. Ну і нехай".

Мені здається, він читає мої думки, і це дуже тривожно, оскільки мої думки зараз в основному зайняті тим, що його губи - саме досконалість.

Я не можу... не можу дихати, не можу спати, не можу рухатися. Наче навколо стіни: куди не підеш — бамс! Стіна. Чого не захочеш – бамс! Знову стіна.