Михайло Булгаков

– Хочу запропонувати вам, – тут жінка з—за пазухи витягла кілька яскравих та мокрих від снігу журналів, – узяти кілька журналів на користь дітей Німеччини. По півтинника штука. — Ні, не візьму, — коротко відповів Пилип Пилипович, зиркнувши на журнали. Досконале здивування виявилося на обличчях, а жінка вкрилася журавлинним нальотом. – Чому ж ви відмовляєтесь? — Не хочу. – Ви не співчуваєте дітям Німеччини? – Співчуваю. — Шкодаєте по півтинника? — Ні. – То чому ж? — Не хочу.

Королева... вухо спухне... Навіщо ж псувати бал спухлим вухом?... Я говорив юридично... з юридичної точки... Мовчу, мовчу... Вважайте, що я не кіт, а риба, тільки лишіть вухо.

Дощ ллє пеленою і приховує від мене світ. І нехай сховає його від мене. Він не потрібний мені, як і я нікому не потрібний у світі.

— Знову почалася якась нісенітниця, — зауважив Воланд. — Слухаю і продовжую, — відповів кіт.

— Знаю, — відповів майстер, — моїм сусідом у божевільні був цей хлопчик, Іван Бездомний. Він розповів мені про вас. — Як же, як же, — озвався Воланд, — я мав задоволення зустрітися з цим парубком на Патріарших ставках. Він ледве самого мене не збожеволів, доводячи мені, що мене немає!

– Ба! Але ж це письменницький дім. Знаєш, Бегемот, я дуже багато гарного і приємного чув про цей будинок. Зверни увагу, мій друже, на цей будинок! Приємно думати про те, що під цим дахом ховається і визріває ціла безодня талантів. — Як ананаси в оранжереях, — сказав Бегемот.

— Це напад неврастенії, — пояснив я кішці. — Вона вже завелася в мені, розвиватиметься і зглине мене. Але поки що можна жити.