Патрік Зюскінд

Він хотів один раз, лише один раз, бути сприйнятим у своїй істинній суті і отримати від людей відгук на своє єдине істинне почуття — ненависть.

У корпоративному житті, а саме в регулярних зустрічах підмайстрів і ходах він брав участь настільки, щоб не кидалося в очі ні його відсутність, ні його присутність. Ні друзів, ні знайомих він не мав, але старанно стежив за тим, щоб його не вважали ні зухвальцем, ні відщепенцем. Він надав іншим підмайстрам знаходити його суспільство прісним і похмурим. Він був майстром у мистецтві розповсюджувати нудьгу і видавати себе за неотесаного бовдура — зрозуміло, не переборщуючи настільки, щоб з нього можна було зловтішно насміхатися або перетворювати його на жертву грубих цехових жартів. Йому вдалося здаватися зовсім нецікавим. Його дали спокій. А він більше нічого не бажав.

Немає такої людської фантазії, яку реальність не перевершила б граючи.

... він зупинявся біля східного парапету і дивився на течію, щоб хоч раз побачити, як усе прагне йому назустріч.

Йому подобалося таке очікування — не туга, що відступає за минулим і не пристрасне нетерпіння, але осмислене, дбайливе, певною мірою дієве очікування. Під час такого очікування щось траплялося. Відбувалося найважливіше. І навіть якщо він не робив цього сам, воно робилося завдяки йому. Воно давало йому глибоке задоволення, це очікування.

Я знаю людей, у душі яких всесвіт, вона незмірна, нескінченна. Але до неї нікому немає справи , хоч убийте. (Я знаю людей, у яких укладено цілий всесвіт, неосяжний. Але діставати його звідти не поспішають. Щоб не збожеволіти.)

Люди пахнуть пішло та убого.

Парфумер творить чудеса, він наполовину алхімік, вважають люди – тим краще! Про те, що його мистецтво — ремесло, як будь-яке інше, знав тільки він, і в цьому була його гордість.

Руки він йому не подав — так далеко його симпатія не тяглася.

У кожному мистецтві, а також у кожному ремеслі — зарубай собі це на носі, перш ніж піти — талант майже нічого не означає, головне — досвід, набутий завдяки скромності та старанності.