Сергій Мінаєв

Може, справді не доля? Краще розрубати одразу, ніж робити сотні дрібних надрізів.

Інтернет – дуже приваблива штука через такі речі. Крім того, що він є чудовим майданчиком для спілкування, він відкриває людині можливість іншого. Ту, про яку ми читали у фантастичних романах. Можливість перетворення.

Ми всі дружно випиваємо коктейль із пристрасті, хтивості, ніжності, ревнощів, крові та обману.

Я сиджу зі своїм знайомим Тимуром, одним із тих знайомих, яких всі за звичкою називають друзями, хоча, звичайно, ніякі вони не друзі, а просто люди, яким ти дзвониш, коли тобі нічим зайняти вечір і потрібен товариш по чарці, щоб просадити в шинку чергову пару сотень.

Ні, тобі не потрібне їхнє співчуття. Все, що тобі потрібно, – це згадка його імені. Загалом, нехай вони кажуть, що завгодно, аби про нього.

Я постійно когось зачаровував, у когось закохувався, когось закохував у себе, когось завойовував. А завоювавши, негайно розпочинав боротьбу за власну свободу. Таке ось замкнене коло.

Я справді зайшов невчасно. Вона не встигла надіти потрібний вираз на обличчя.

Усі сором'язливі й працьовиті колеги скинули маски і стали тим, ким вони хотіли б бути. Ублюдками, збоченцями, ловеласами. Недоступними красунями, фатальними жінками та розпусними повями.

Є ціль, є дистанція. Решта – деталі.

Ми просто розчинилися одне в одному. Раз – і все. Як цукор у чаї.