Сергій Мінаєв

Я сиджу зі своїм знайомим Тимуром, одним із тих знайомих, яких всі за звичкою називають друзями, хоча, звичайно, ніякі вони не друзі, а просто люди, яким ти дзвониш, коли тобі нічим зайняти вечір і потрібен товариш по чарці, щоб просадити в шинку чергову пару сотень.

Ні, тобі не потрібне їхнє співчуття. Все, що тобі потрібно, – це згадка його імені. Загалом, нехай вони кажуть, що завгодно, аби про нього.

Я постійно когось зачаровував, у когось закохувався, когось закохував у себе, когось завойовував. А завоювавши, негайно розпочинав боротьбу за власну свободу. Таке ось замкнене коло.

Я справді зайшов невчасно. Вона не встигла надіти потрібний вираз на обличчя.

Усі сором'язливі й працьовиті колеги скинули маски і стали тим, ким вони хотіли б бути. Ублюдками, збоченцями, ловеласами. Недоступними красунями, фатальними жінками та розпусними повями.

У мене не так багато переваг. Ти могла б бути найбільшою... якби захотіла...

Є ціль, є дистанція. Решта – деталі.

Ми просто розчинилися одне в одному. Раз – і все. Як цукор у чаї.

Важко залишатися джентльменом після половини пляшки віскі.

У«Vogue», як і в будь—якому модному ресторані, багато повій, що видають себе за чесних столичних дівчат, і ще більше чесних столичних дівчат, чомусь видають себе за повій. Чим перші відрізняються від других, мені незрозуміло.