Василь Стус

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.

За хмарою хмари. За димом пожарищ — високо

зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.

Стенаються в герці скажені сини України,

той з ордами ходить, а той накликає Москву.

Заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни

вже мати не встане — розкинула руки в рову.

Найшли, налетіли, зом’яли, спалили,

побрали з собою весь тонкоголосий ясир.

Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,

бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір.

І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,

і Буг почорнілий загачено тілом людським,

бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові,

у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.

Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі

і крові наточать — упийтесь кривавим вином.

А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.

Наш дуб предковічний убрався сухим порохном.

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.

Куріє руїна, кривавим збігає потоком,

а сонце татарське стожальне разить наповал.

Прозаїки, поети, патріоти!

Давно опазурились солов’ї,

одзьобились на нашій Україні.

А як не чути їх? Немає сил.

Столичний гамір заважкий мені.

І хочу вже на затишок, і, може,

на спокій хочеться на придеснянський,

і хочеться на мій селянський край.

Пустіть мене до себе. Поможіть

мені востаннє розтроюдить рану,

побачити Дніпро, води востаннє

у пригірш, із криниці зачерпнуть.

Нехай грызуть днiпровi гострi кручi

моє зболіле серце. Хай гудуть

чернігівські просмолені ліси.

Пустіть мене в просмолене дитинство.

Бо кожну ніч порипують бори,

і ладаном мені живиця пахне,

і дерева, як тіні предковічні,

мене до себе кличуть і зовуть.

Пустіть мене у молодість мою.

Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм,

хоч крихіткою ока ухопить

прогірклу землю. Звіхолили сни

мій день, і ніч мою, й життя прожите.

Пустіть мене до мене. Поможіть

ввібрать в голодні очі край полинний

і заховать на смерть. Пустіть мене —

прозаїки, поети, патріоти.

VI. 1964

Верни до мене, пам’яте моя,

нехай на серце ляже ваготою

моя земля з рахманною журбою.

Хай сходить співом горло солов’я

в гаю нічному. Пам’яте, верни

із чебреця, із липня жаротою.

Хай яблука останнього достою

в мої, червонобокі, виснуть сни.

Нехай Дніпра уроча течія

бодай у сні у маячні струмує,

і я гукну. І край мене почує.

Верни до мене, пам’яте моя.

Наснилося, з розлуки наверзлося,

з морозу склякло, з туги — аж лящить.

Над Прип’яттю світання зайнялося —

і син біжить, як горлом кров біжить.

Мов равлики, спинаються намети,

а мушля в безсоромності цноти

ніяк не знайде барви для прикмети

твоїх надсад, твоєї німоти.

І шклиться неба висліпла полуда —

Тверда труна живих, як живчик, барв.

Бреде зоря — сновида і приблуда —

Одержаний задурно щедрий дар.

А човен побивається об здвиги

Повсталих хвиль, твердих, немов стовпці.

…Підтале чорноводдя зелен-криги

займається світанком на щоці.

Народе мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і тяжка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах?

Державо напівсонця, напівтьми,

ти крутишся у гадину, відколи

тобою неспокутний трусить гріх

і докори сумління дух потворять.

Казися над проваллям, балансуй,

усі стежки до себе захаращуй,

а добре знаєш — грішник усесвітній

світ за очі од себе не втече.

Це божевілля пориву, ця рвань

всеперелетів — з пекла і до раю,

це нависання в смерть, оця жага

розтлінного

весь білий світ розтлити

і все товкти, товкти зболілу жертву,

щоб вирвати прощення за свої

жахливі окрутенства — то занадто

позначено по душах і хребтах.

Тота сльоза тебе іспопелить,

і лютий зойк завруниться стожало

ланами й луками. І ти збагнеш

обнавіснілу всенищівність роду,

Володарю своєї смерті, доля —

всепам’ятка, всечула, всевидюща —

нічого не забуде, не простить.

II

Виснажуються надра: по світах,

по диких нетрях, криївках і кублах

розсовано твій рідний суходіл.

Німі, нерозпізнанні вже уста,

серця студені, тьмою взяті очі

і шкарубкі долоні, де вже доль

не розпізнаєш лінії. То рештки

душі твоєї, що напівжива.

О болю, болю, болю, болю мій!

Куди мені податися, щоб тільки

не трудити роз’ятреної рани,

не дерти горла криком навісним?

Стою, мов щовб, на вічній мерзлоті,

де в сотню мишачих слідів угнались

розпадки тьмаві — і скупу сльозу,

що на морозі мерзне, ледь тамую:

це ж ти, мій краю, в цятках крові — ти!

Займанщино пекельна! Де не скинь

страпатим оком — то охлялі надра,

то рідний край пантрує звідусюди.

“Це ж я (на голос Йорика) — це ж я”.

III

Чотири вітри полощуть душу,

у синій вазі стеблина яра,

у вирві шалу, в світ-завірюсі

чорніє безум хитай-води.

Біля колчану хвостаті мітли,

під борлаками, як запах бозу,

убрався обрій вороноконій

у смерк, у репет, у крик, у кров.

Новгородці, новогородці!

Загородила пуга дорогу.

У синій вазі стеблина яра.

Як білий бісер — холодний піт.

О білий світе сторчоголовий —

опріч опричнин — куди подітись?

Кошлатий обрій вороноконій

йде берегами ридай-ріки.

IV

Боже, не літості — лютості,

Боже, не ласки, а мсти,

дай розірвати нам пута ці,

ретязі ці рознести.

Дай нам серця неприкаяні,

дай стрепіхатий стогнів,

дум смолоскипи розмаяні

між чужинецьких вогнів.

Пориве, пориве, пориве,

ревом порвемося в лет.

Бач — розсвітається зариво,

хай і на смерть, а вперед.

Благословенна хай буде та

куля туга, що разить

плоть, щоб її не марудити

в перечеканні століть.

Боже, розплати шаленої,

Боже, шаленої мсти,

лютості всенаученної

нам на всечас відпусти.

Зрадлива, зраджена Вітчизна в серці дзвонить

і там росте, наш пригнітивши дух.

Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух —

і най вас Бог, і най вас Бог боронить.

Розкошлані на всіх вітрах вагань,

як смолоскипи молодого болю,

в неволі здобули для себе волю,

ногою заступивши смертну грань.

Щедрує вам безсмертя щедрий вечір

в новій Вітчизні — по громадді спроб.

Отож не ремствуйте, що вам на лоб

поклав Господь свій світлий перст нищівний.

Верстаю шлях — по вимерлій пустелі,

де мертвому мені нема життя,

за обріями спогаду — оселі

ті, до котрих немає вороття.

А все ж — бреду, з нізвідки до нікуди,

а все ще сподіваюся, що там,

де кубляться згвалтовані іуди,

мале є місце і моїм братам.

Побачити б хоч назирці, впівока

і закропити спраглий погляд свій.

Зміїться путь — вся тьмяна, вся глибока,

і хоч сказися, хоч збожеволій.

Бо вже не я — лише жива жарина

горить в мені. Лиш нею я живу.

То пропікає душу Україна —

та, за котрою погляд марно рву.

Та є вона — за міражів товщею,

там, крізь синь-кригу світиться вона —

моєю тугою, моєю маячнею

сумно-весела, весело-сумна.

Тож дай мені — дійти і не зотліти,

дійти — і не зотліти — дай мені!

Дозволь мені, мій вечоровий світе,

упасти зерням в рідній борозні.

Не можу я без посмішки Івана

оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночі, коли Київ спить,

а друга десь оббріхують старанно,

склепить очей не можу ні на мить,

він як зоря проміниться з туману,

але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не озветься. Ані пари

із уст. Вусате сонечко моє!

Несуть тобі три царіє со дари

скапарене озлоблення своє.

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?

їй-бо, не знаю, що я зле зробив.

Чого ж бо й досі твій поріг високий

ані відчув, ані переступив.

Прости мені недільний мій Хрещатик,

що, сівши сидьма, ці котли топлю

в оглухлій кочегарці. Що терплю,

коли вже ні терпіти, ні мовчати

не можу, що, читаючи, люблю

твоїх Орхана, Незвала і Данте,

в дев’яте коло прагнучи стремлю.

Моє ж досьє, велике, як майбутнє,

напевне, пропустив котрийсь із трутнів.

Із тих, що білий світ мені окрали,

окравши край, окрали спокій мій,

лишивши гнів ропавий і кривавий

і право — надриватися в ярмі.

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,

всі правдолюби, чорт би вас побрав!

Чи людська добрість — тільки доти добрість,

поки без сил, без мужності, без прав

запомогти, зарадити, вступитись,

стражденного в нещасті прихистить

і зважитись боротися, щоб жити,

і зважитись померти, аби жить?..

5-6.12.1965

У порожній кімнаті

біла, немов стіна,

притомившись чекати,

спить самотня жона.

Геть зробилась недужа —

котру ніч, котрий день

ані чутки про мужа,

ані-анітелень.

Лячні довжаться тіні,

дзвонять німби ікон,

і росте голосіння

з-за соснових ослон:

мій соколе обтятий,

в ту гостину, де ти,

ні пройти, ні спитати,

ні дороги знайти.

За тобою, коханий,

очі видивила.

Ніби кінь на аркані,

світ стає дубала.

Весняний вечір. Молоді тумани.

Неон проспектів. Туга ліхтарів.

— Я так тебе любила, мій коханий.

— Пробач мене — я так тебе любив.

І срібляться озерами долини,

шовковий шепт пригашених калюж,

мені ти все життя, немов дружина,

мені ти все життя, неначе муж.

— А пам’ятаєш? — Добре пам’ятаю.

— А не забув? Чи не забув? — О, ні.

— Здається, знову в молодість вертаю,

все наче увижається вві сні.

І першу зустріч? Першу і останню.

— А я лиш першу. Ніби й не було

минулих років нашому коханню,

не вір, що за водою все спливло.

— Не треба, люба. Знаю, що не треба.

Хай давні душі б’ються на ножах.

А єдиніться — предковічне небо

вам спільний шлях покаже по зірках.

Не одлюби свою тривогу ранню,

— той край, де обрію хвиляста каламуть,

де в надвечір’ї вітровії тчуть

єдвабну сизь, не віддані ваганню.

Ходім. Нам є де йти — дороги неозорі,

ще сизуваті в прохолодній млі.

Нам є де йти — на хвилі, на землі —

шляхи — мов обрії — далекі і прозорі.

Шумуйте, весни — дні, ярійте, вечори,

поранки, шліть нам усмішки лукаві!

Вперед, керманичу! Хай юність догорить —

ми віддані життю, і нам віддасться в славі!

1958