Вероніка Іванова

- Я сказав правду! - Правду? для кого? - Для мене! — Допустимо, але чому ти вирішив, що твоя правда потрібна комусь, крім тебе самого?

Сльози не полегшують біль, не вірте! Вони тільки топлять її на якийсь час. Але пройдуть дні, у найкращому разі — роки, і біль, який не досягнув свого в попередній раз, повернеться, і тоді ви пошкодуєте про те, що погасили ту першу пожежу.

Ненавиджу, коли поряд зі мною хтось нещасливий. Завжди ненавидів, бо біль чужих очей відлунням у моєму серці.

Навіть у найчистішій і найсвітлішій душі живе демон. Крихітний, непомітний, безневинний, він чекає свого часу. Чекає зручного моменту, щоб зжерти сяюче світло і викинути з себе морок, який поглине все і вся...

Я був би радий спілкуванню навіть із небезпечним противником, аби не розмовляти самому із собою. Не тому, що співрозмовник - ніякий, а тому що прокручувати в голові одні й ті ж спостереження, що іноді обзаводяться (або ж втрачають їх) гіпотезами, які пояснюють все або зовсім нічого, - справа невдячна. Після години посиленої роботи мозок починає натужно рипіти і недобрим словом поминати свого настирливого господаря. Простіше кажучи: перенапружується.

Ранок не настане, якщо увечері сонце не сховається за обрієм.

Повз мене стежкою життя знову пролягли чужі сліди, які цілком могли б злитися в моїх. Але я не дозволив.

Пам'ять - не найкраща супутниця, вона весь час тягне назад, коли треба йти вперед.

— Постарайся забути про погане, — порадила жінка. Я підморгнув: — Погане забувати не можна, поважна пані: як же дізнатися про добре, якщо не пам'ятаєш, як виглядає погане?

Деякі подробиці краще дізнаватися поступово. Щоб уникнути різкого завороту мозку.