Іще не скресла крига на Дніпрі,
а вже весни дихання благовісне
в снігах я чую, наче угорі
прозорий крик, крик журавлиний висне.
Іще нема конвалій у гаю,
і гай мовчить у білому спокої,
та я весни п’янке дихання п’ю
з його гілля, що мріє наді мною.
Ось я іду, один між багатьма,
такий, як всі. Чого ж так серце сяє?
Іще весни немає, ще нема,
але весна в мені уже співає.
20/11/1963
а вже весни дихання благовісне
в снігах я чую, наче угорі
прозорий крик, крик журавлиний висне.
Іще нема конвалій у гаю,
і гай мовчить у білому спокої,
та я весни п’янке дихання п’ю
з його гілля, що мріє наді мною.
Ось я іду, один між багатьма,
такий, як всі. Чого ж так серце сяє?
Іще весни немає, ще нема,
але весна в мені уже співає.
20/11/1963
Категорія
Красиві цитати
Білі акації будуть цвісти
в місячні ночі жагучі,
промінь морями заллє золотий
річку, і верби, і кручі…
Будем іти ми з тобою тоді
в ніжному вітрі до рання,
вип’ю я очі твої молоді,
повні туману кохання…
Солодко плачуть в садах солов’ї,
так, як і завжди, незмінно…
В тебе і губи, і брови твої,
як у моєї Вкраїни…
Ось вона йде у вінку, як весна…
Стиснулось серце до крику…
В ньому злилися і ти, і вона
в образ єдиний навіки.
1927
в місячні ночі жагучі,
промінь морями заллє золотий
річку, і верби, і кручі…
Будем іти ми з тобою тоді
в ніжному вітрі до рання,
вип’ю я очі твої молоді,
повні туману кохання…
Солодко плачуть в садах солов’ї,
так, як і завжди, незмінно…
В тебе і губи, і брови твої,
як у моєї Вкраїни…
Ось вона йде у вінку, як весна…
Стиснулось серце до крику…
В ньому злилися і ти, і вона
в образ єдиний навіки.
1927
Категорія
Красиві цитати
Солов’їні далі, далі солов’їні…
Знов весна розквітла на моїй Вкраїні.
На гіллі рясному цвіт, немов сніжинки.
Знову серце б’ється молодо і дзвінко.
Я іду до гаю. Краю, ти мій краю,
кращого за тебе я в житті не знаю!
Кращого не знаю, далі мої сині,
як весну стрічати на моїй Вкраїні.
У росі фіалки, ріки у тумані…
В серці сяють очі, рідні і кохані…
В птичім щебетанні все кругом проснулось,
і до мене знову молодість вернулась.
Я іду до гаю, і в блакить безкраю
серце моє лине й птицею співає
про весну чудесну на моїй Вкраїні…
Солов’їні далі, далі солов’їні!
1961
Знов весна розквітла на моїй Вкраїні.
На гіллі рясному цвіт, немов сніжинки.
Знову серце б’ється молодо і дзвінко.
Я іду до гаю. Краю, ти мій краю,
кращого за тебе я в житті не знаю!
Кращого не знаю, далі мої сині,
як весну стрічати на моїй Вкраїні.
У росі фіалки, ріки у тумані…
В серці сяють очі, рідні і кохані…
В птичім щебетанні все кругом проснулось,
і до мене знову молодість вернулась.
Я іду до гаю, і в блакить безкраю
серце моє лине й птицею співає
про весну чудесну на моїй Вкраїні…
Солов’їні далі, далі солов’їні!
1961
Категорія
Красиві цитати
Хто в рідному краї тепло здобуває
З пластів у підземнім бою,
Хто в полі ростить все нові урожаї,
Той любить Вітчизну свою.
Хто молодість нашу і світ ясновидий
Леліє у ріднім краю,
Хто ворога серцем усім ненавидить,
Той любить Вітчизну свою.
Тому вона рідна, тому вона мила
Й миліша за інші краї.
Як мати, вона нас для щастя зростила,
Тож будем любити її!
Квітучих садів нахиляються віти…
Вона ж як весна молода!
Для неї, для неї і жити й творити
Під прапором миру й труда!
1955
З пластів у підземнім бою,
Хто в полі ростить все нові урожаї,
Той любить Вітчизну свою.
Хто молодість нашу і світ ясновидий
Леліє у ріднім краю,
Хто ворога серцем усім ненавидить,
Той любить Вітчизну свою.
Тому вона рідна, тому вона мила
Й миліша за інші краї.
Як мати, вона нас для щастя зростила,
Тож будем любити її!
Квітучих садів нахиляються віти…
Вона ж як весна молода!
Для неї, для неї і жити й творити
Під прапором миру й труда!
1955
Категорія
Позитивні цитати
Учитель мій! Як ми тебе любили,
як слухали тебе в полоні юних мрій!
У пам’яті моїй тримає років сила
твій тихий карий зір і кашель твій сухий.
Ти нас повів закохано і сміло
в незнаний світ, чудесних повний чар.
В твоїх словах, що ми в серцях лишили,
пізнали ми любові й дружби жар.
Закони вод, вітрів, і хмар, і світла
одкрились нам у ті далекі дні.
З тобою наша молодість розквітла
і наших дум пориви огняні.
Як гарно нам в фантазії просторах
було блукать, все чарувало нас.
Звучав наш сміх в широких коридорах
під час перерв у той далекий час.
Твій добрий зір в моїй уяві лине…
Чи сніг летів, чи квітнув теплий май,
ти вчив любити подвиги людини,
красу труда й безсмертний рідний край.
Ось ти ідеш повільною ходою
і слухаєш, як день шумить життям,
а ми, малі, вітаємось з тобою,
і тепло так всміхаєшся ти нам.
Урок останній. Сонце над землею
сіяло нам. Ми радісні були.
І у життя тепло душі твоєї
ми крізь вітри й негоди понесли.
Василь Мефодич, по тобі в скорботі
з нас не один заплакав і зітхнув,
коли в далекій рідній Третій Роті
на цвинтарі навіки ти заснув.
І хай з тих днів згубили лік ми рокам,
завжди, завжди, як сонячний салют,
для нас сіяє подвигом високим
твій благородний, безкорисний труд.
1956
як слухали тебе в полоні юних мрій!
У пам’яті моїй тримає років сила
твій тихий карий зір і кашель твій сухий.
Ти нас повів закохано і сміло
в незнаний світ, чудесних повний чар.
В твоїх словах, що ми в серцях лишили,
пізнали ми любові й дружби жар.
Закони вод, вітрів, і хмар, і світла
одкрились нам у ті далекі дні.
З тобою наша молодість розквітла
і наших дум пориви огняні.
Як гарно нам в фантазії просторах
було блукать, все чарувало нас.
Звучав наш сміх в широких коридорах
під час перерв у той далекий час.
Твій добрий зір в моїй уяві лине…
Чи сніг летів, чи квітнув теплий май,
ти вчив любити подвиги людини,
красу труда й безсмертний рідний край.
Ось ти ідеш повільною ходою
і слухаєш, як день шумить життям,
а ми, малі, вітаємось з тобою,
і тепло так всміхаєшся ти нам.
Урок останній. Сонце над землею
сіяло нам. Ми радісні були.
І у життя тепло душі твоєї
ми крізь вітри й негоди понесли.
Василь Мефодич, по тобі в скорботі
з нас не один заплакав і зітхнув,
коли в далекій рідній Третій Роті
на цвинтарі навіки ти заснув.
І хай з тих днів згубили лік ми рокам,
завжди, завжди, як сонячний салют,
для нас сіяє подвигом високим
твій благородний, безкорисний труд.
1956
Категорія
Позитивні цитати
I
Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу,
музика у садку та потяг в сім годин…
Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту…
Про вас мої пісні під сивий біг хвилин…
На щебінь часто ми до Сущенка ходили,
за це платили нам щоденно четвертак.
Та по ночах дівчат в половниках любили…
О свіжий дух степів, о поцілунків смак!..
Де шахти на горі щодня малюють зорі,
під зойки димарів так просто ми жили,
училися писать, звичайно, на заборі…
та били лисичан, щоб до дівчат не йшли.
Ну як мені забуть далеку Білу Гору
і теплий блиск очей (там трави в тумані…),
що зрадили мене… де в ніч ясну, прозору
носився з вітром я скажено на коні?..
І все мені дзюрчать швидкі холодні хвилі,
і все мені завод невпинно цокотить,
і вороток скрипить про дні минулі милі,
коли повстали ми і йшли Петлюру бить…
Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу,
музика у садку та потяг в сім годин…
Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту…
Про вас мої пісні під сивий біг хвилин.
II
Зима. На фронт, на фронт!.. А на пероні люди…
Біля вагонів ми співаєм “Чумака”…
І радість лоскотно бентежить наші груди-
Шикують злидні нас, юнак до юнака.
Багнетів гострий блиск… шапки кругом лахматі…
коло дзвінка сестра сумуючи стоїть…
А мати не прийшла на бій випроводжати, —
і серце іноді невільно защемить-
Стою, неначе в сні. Чекають нас вагони…
І ворог шле з гармат нам з-за Дінця привіт —
Але не боїмось ми банд злотопогонних, —
уже не мало їх пустили ми під лід —
Зима. На фронт, на фронт!.. А на пероні люди…
Біля вагонів ми співаєм “Чумака”…
І радість лоскотно бентежить наші груди —
Шикують злидні нас, юнак до юнака.
III
Колеса тупо б’ють… по рейках перебої —
Вже міст через Донець давно прогуркотів…
Стою біля дверей — і дихає сосною
квиління вітрове про весни юних днів…
Рубіжне… знову путь… Володине… Кабаннє —
нарешті Сватове, і крикнув потяг: “Стій!”
Сходили на базар, помилися у бані, —
я вірші став писать під вечір золотий —
Писав чомусь про смерть, неначе знав, що ніччю
раптовий стрілів блиск вогку прониже тьму…
Й ми знов підем на бій за владу робітничу…
О, не забуть мені Червону ту зиму!
IV
Вкраїну з краю в край проходили з боями…
Червоне танув сніг в пожежах барикад —
І громом молодим котилося над нами,
лунало на ланах: “Вперед за владу Рад!”
І де ми не пройшли, нас радо зустрічали,
і навіть вітер нам доріг не замітав.
Дівчата нам стрічки червоні пришивали,
і хлопці радо йшли озброєні до лав.
V
І знов Донеччина… і вітер верби хилить…
Й не віриться, що знов побачу я село,
давно покинуте, таке до болю миле…
Але багато з нас додому не прийшло…
І м’яко сніг рипить… іду тривожним кроком…
Така знайома путь з дитинства ще мені…
Тут рвали восени ми глід червоноокий,
тут рвав я квіти чар кохання восени…
Вясе станція… завод… і рейки заблищали
під безліччю огнів… Ось робітничий клуб…
І в небо простяглись і небо запутляли
незчислені ряди високодимних труб —
Скінчилась вистава… з воріт виходять люди…
О, скільки, скільки тут знайомих милих лиць!
Чого ж тепер мені так тоскно й давить груди,
чого ж холодний сум ці хвилі принесли?..
VI
О, де ти, брате мій?.. Прийди хоч на хвилину…
Ти ж так мене чекав, а я й не знав, що ти
мене давно зміняв на темну домовину,
зміняв мене давно на схилені хрести…
Ти ж так мене чекав… казав, що “з фронту скоро
Володька галіфе для мене привезе…”.
Тепер не підем ми з тобою в Білу Гору,
тепер уже тобі не треба галіфе…
VII
Колеса тупо б’ють… по рейках перебої…
Вже міст через Донець давно прогуркотів-
Стою біля дверей… і дихає сосною
квиління вітрове про весни юних днів.
VIII
Широко розляглось з важким гарчанням місто…
і вітер з моря шле солоний теплий дух…
і виснуть ліхтарі, як золоте намисто,
що заквітчали ніч безсоромну й руду…
Каштани по боках… каміння душу давить…
на вулицях вузьких прискорено йдемо.
Недавно тут були і греки, і зуави,-
справляв тут капітал свій золотий содом…
І чітко мірний крок ряди сотень хитає…
І сам собі здаюсь таким міцним, міцним…
Здається, я і є, і мов мене немає,
то “я” моє злилось з народу “ми” святим.
Прискорено йдемо за днем золотокрилим,
туди, де криці дзвін напружено гуде…
І маком прапори колони рясно вкрили —
і квітне маком бій, гарячий бій сердець…
IX
Все вище шлях важкий… внизу гудуть бетони…
золотобарвним сном душа палахкотить…
Під срібний дзвін криниць, холодних і бездонних,
кидає ранок зір на небосхил гнідий.
Згорнула вже давно холодні сиві рядна
тільки для нас зима… навколо все в цвіту…
Із зір сяйливий міст в Майбутність неоглядну
години перемог тільки для нас прядуть.
1921
Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу,
музика у садку та потяг в сім годин…
Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту…
Про вас мої пісні під сивий біг хвилин…
На щебінь часто ми до Сущенка ходили,
за це платили нам щоденно четвертак.
Та по ночах дівчат в половниках любили…
О свіжий дух степів, о поцілунків смак!..
Де шахти на горі щодня малюють зорі,
під зойки димарів так просто ми жили,
училися писать, звичайно, на заборі…
та били лисичан, щоб до дівчат не йшли.
Ну як мені забуть далеку Білу Гору
і теплий блиск очей (там трави в тумані…),
що зрадили мене… де в ніч ясну, прозору
носився з вітром я скажено на коні?..
І все мені дзюрчать швидкі холодні хвилі,
і все мені завод невпинно цокотить,
і вороток скрипить про дні минулі милі,
коли повстали ми і йшли Петлюру бить…
Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу,
музика у садку та потяг в сім годин…
Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту…
Про вас мої пісні під сивий біг хвилин.
II
Зима. На фронт, на фронт!.. А на пероні люди…
Біля вагонів ми співаєм “Чумака”…
І радість лоскотно бентежить наші груди-
Шикують злидні нас, юнак до юнака.
Багнетів гострий блиск… шапки кругом лахматі…
коло дзвінка сестра сумуючи стоїть…
А мати не прийшла на бій випроводжати, —
і серце іноді невільно защемить-
Стою, неначе в сні. Чекають нас вагони…
І ворог шле з гармат нам з-за Дінця привіт —
Але не боїмось ми банд злотопогонних, —
уже не мало їх пустили ми під лід —
Зима. На фронт, на фронт!.. А на пероні люди…
Біля вагонів ми співаєм “Чумака”…
І радість лоскотно бентежить наші груди —
Шикують злидні нас, юнак до юнака.
III
Колеса тупо б’ють… по рейках перебої —
Вже міст через Донець давно прогуркотів…
Стою біля дверей — і дихає сосною
квиління вітрове про весни юних днів…
Рубіжне… знову путь… Володине… Кабаннє —
нарешті Сватове, і крикнув потяг: “Стій!”
Сходили на базар, помилися у бані, —
я вірші став писать під вечір золотий —
Писав чомусь про смерть, неначе знав, що ніччю
раптовий стрілів блиск вогку прониже тьму…
Й ми знов підем на бій за владу робітничу…
О, не забуть мені Червону ту зиму!
IV
Вкраїну з краю в край проходили з боями…
Червоне танув сніг в пожежах барикад —
І громом молодим котилося над нами,
лунало на ланах: “Вперед за владу Рад!”
І де ми не пройшли, нас радо зустрічали,
і навіть вітер нам доріг не замітав.
Дівчата нам стрічки червоні пришивали,
і хлопці радо йшли озброєні до лав.
V
І знов Донеччина… і вітер верби хилить…
Й не віриться, що знов побачу я село,
давно покинуте, таке до болю миле…
Але багато з нас додому не прийшло…
І м’яко сніг рипить… іду тривожним кроком…
Така знайома путь з дитинства ще мені…
Тут рвали восени ми глід червоноокий,
тут рвав я квіти чар кохання восени…
Вясе станція… завод… і рейки заблищали
під безліччю огнів… Ось робітничий клуб…
І в небо простяглись і небо запутляли
незчислені ряди високодимних труб —
Скінчилась вистава… з воріт виходять люди…
О, скільки, скільки тут знайомих милих лиць!
Чого ж тепер мені так тоскно й давить груди,
чого ж холодний сум ці хвилі принесли?..
VI
О, де ти, брате мій?.. Прийди хоч на хвилину…
Ти ж так мене чекав, а я й не знав, що ти
мене давно зміняв на темну домовину,
зміняв мене давно на схилені хрести…
Ти ж так мене чекав… казав, що “з фронту скоро
Володька галіфе для мене привезе…”.
Тепер не підем ми з тобою в Білу Гору,
тепер уже тобі не треба галіфе…
VII
Колеса тупо б’ють… по рейках перебої…
Вже міст через Донець давно прогуркотів-
Стою біля дверей… і дихає сосною
квиління вітрове про весни юних днів.
VIII
Широко розляглось з важким гарчанням місто…
і вітер з моря шле солоний теплий дух…
і виснуть ліхтарі, як золоте намисто,
що заквітчали ніч безсоромну й руду…
Каштани по боках… каміння душу давить…
на вулицях вузьких прискорено йдемо.
Недавно тут були і греки, і зуави,-
справляв тут капітал свій золотий содом…
І чітко мірний крок ряди сотень хитає…
І сам собі здаюсь таким міцним, міцним…
Здається, я і є, і мов мене немає,
то “я” моє злилось з народу “ми” святим.
Прискорено йдемо за днем золотокрилим,
туди, де криці дзвін напружено гуде…
І маком прапори колони рясно вкрили —
і квітне маком бій, гарячий бій сердець…
IX
Все вище шлях важкий… внизу гудуть бетони…
золотобарвним сном душа палахкотить…
Під срібний дзвін криниць, холодних і бездонних,
кидає ранок зір на небосхил гнідий.
Згорнула вже давно холодні сиві рядна
тільки для нас зима… навколо все в цвіту…
Із зір сяйливий міст в Майбутність неоглядну
години перемог тільки для нас прядуть.
1921
Категорія
Сумні цитати