Академія вампірів. Остання жертва

Знаєш іноді… іноді я майже вірю, що шаленство — це вигадка. Я ніколи не відчував того, що інші… нібито Ліси чи старого Влада. Але часом... - Він помовчав. - Ну не знаю. Я відчуваю, ніби перебуваю зовсім поруч, Роза. Зовсім поруч із краєм. Начебто варто зробити один невірний крок і мене затягне туди, звідки я не зможу повернутися. Втрачу себе.

Може, помремо завтра, не знаю. Має значення одне: зараз ми живі.

Відносини ніколи не бувають однаковими, та й самі люди перебувають на різних стадіях.

Не сумуй про те, чого немає.

Що таке кохання? Квіти, шоколад та поезія? Чи щось зовсім інше? Може, це здатність закінчити жарт іншої людини? Або абсолютна впевненість, що є хтось, хто завжди прикриє твою спину? Або чуйне розуміння іншого, що ти миттєво усвідомлюєш, чому він робить те, що робить і поділяєш його переконання?

- Ні. Під час. Як. Завжди. Адріан оглянув Ліссу і перевів погляд на Крістіана, що розвалився на ліжку. - Ха! — Він увійшов усередину. — Отож, як ти маєш намір вирішити свою сімейну проблему. Купа маленьких Драгомірів. Хороша ідея. Крістіан підвівся і підійшов до нього. - Саме. Ти завадив здійсненню офіційного завдання Ради.