Безприданниця

— Якби кохання було рівне з обох боків, так сліз би не було. Чи буває це колись? — Зрідка трапляється. Тільки це якесь кондитерське тістечко виходить, якесь безе.

— Це ж як кому; на смак, на колір зразка немає. - Правда, правда. Кому місто подобається, а кому село. — Тітонька, у кожного свій смак: один любить кавун, а другий — свинячий хрящик.

— Та хіба ви не бачите, що цю жінку створено для розкоші? Дорогий діамант дорогий та оправи вимагає. — І гарного ювеліра. — Досконалу правду ви сказали. Ювелір — не простий майстровий: він має бути художником. У злиденній обстановці, та ще й за дурнем чоловіком, вона або загине, або опошлються.

Без хитрощів на світі не проживеш.

У вас шансів більше за мій: молодість — велика справа.

- Річ... так, річ! Вони мають рацію, я річ, а не людина... Нарешті слово для мене знайдено, ви знайшли його... Будь-яка річ повинна мати господаря, я піду до господаря. - Я беру вас, я ваш господар. - О, ні! Кожній речі своя ціна є... я занадто, занадто дорога для вас... Якщо вже бути річчю, то одна втіха — бути дорогою, дуже дорогою.

Ах, справа зроблена; можна лише шкодувати, а поправити не можна.

— Значить, нехай жінка плаче, страждає, аби любила вас? - Що робити, Ларисо Дмитрівно! У коханні рівності немає, це вже не мною заведено. У коханні доводиться іноді й плакати. - І неодмінно жінці? — Звісно, ​​не чоловікові.

— Що означає так? Тобто, не подумавши? Ви не розумієте, що у ваших словах образа, так, чи що? — Звісно, ​​я без наміру. — То це ще гірше. Треба думати, про що говориш.

Отже, друзі: два тіла — одна душа.