Олександр Островський

Ліров немає між нами.

— Значить, нехай жінка плаче, страждає, аби любила вас? - Що робити, Ларисо Дмитрівно! У коханні рівності немає, це вже не мною заведено. У коханні доводиться іноді й плакати. - І неодмінно жінці? — Звісно, ​​не чоловікові.

Ах, справа зроблена; можна лише шкодувати, а поправити не можна.

У мене дуже багато ніжності в душі, мені треба пестити когось, я без цього не можу.

- Я помру скоро. — Годі, що ти! - Ні, я знаю, що помру. Ох, дівчино, щось зі мною недобре робиться, диво якесь. Ніколи цього не було зі мною. Щось у мені таке незвичайне. Точно я знову жити починаю, або вже й не знаю.

А то раптом на нього нудьга нападе:«Не хочу, каже, пиячити, хочу про свої гріхи стратити».

Доброчесність чеснотою, а й обережність не заважає. Вам особливо треба берегтись. Уже ця справа відома, коли пані надто за доброчесність візьметься, то тут шахраям пожива.

Люблю дуже з дітьми розмовляти — адже ангели це.

Ех, якби я був бідний, я б і людина була.

Прощай! Далекі проводи – зайві сльози.