Дім в якому.

Старші сестри витирають, звичайно, молодшим братам носи, але плакати у жилетку біжать до когось іншого.

Посмішку не можна зловити, затиснути в долонях, обстежити міліметр за міліметром, запам'ятати... Вони вислизають, їх можна лише вгадувати.

І ще я знаю, що коли твій справжній колір рве тебе зсередини, можна повернутися в десять шарів білого чи чорного, нічого не допоможе. Все одно, що намагатися заткнути водоспад носовою хусткою.

Вірус агресії та невдоволення літає від людини до людини, стрімко розмножуючись.

Розумієш, життя не тече прямою. Вона — як кола, що розходяться по воді. На кожному колі повторюються старі історії, трохи змінившись, але ніхто цього не помічає. Ніхто не впізнає їх. Прийнято думати, що час, в якому ти, - новенький, з голочки, щойно витканий. А в природі завжди повторюється той самий візерунок. Їх насправді зовсім небагато, цих візерунків.

Я був, як птах. Як птах, який може літати. Вона ходить по землі, бо їй і так добре, але якщо захоче... щойно захоче, тоді злетить.

Нікому не подобається, коли сторонні розгадують їхні улюблені ігри.

Я не співаюсь. Я лікуюсь.

...іноді зовсім не обов'язково говорити щось вголос, щоб тебе зрозуміли.

Метелики, красиві при світлі, в напівтемряві однаково чорні і схожі на крилатих тарганів.