Коли я повернуся, будь дома

Від смутку до відчаю – один крок. А я ніколи не впадала у відчай. Втрачала коханих людей, тікала від минулого, опинялася на дні життя, але... Завжди вставала, йшла вперед. Ні, не на зло ворогам. Надто багато честі для них. Я просто розуміла, що якщо сама не підніму себе, мене ніхто не підніме.

Її поцілунки застигали на моєму тілі, наче сніжинки на замерзлому вікні. Чомусь ставало холодно. Я зараз зрозумів. Прощальні поцілунки втрачають теплоту. В них остигла ніжність розлуки... В останню ніч вона дивилася на мене не так, як завжди. У погляді відчуження. Відчуження наперекір любові. Вона розуміла, що їй час, але всіляко відтягувала годину відходу. Боротьба душі та розуму. Розум переміг. Пішла. Я зараз зрозумів. У погляді перед розлукою немає туги. У ньому безмовний протест. Протестпроти себе самої. Почуття програють розуму. Найчастіше…

…Дороги нічного Стамбула все в уламках розбитих сердець. Хрумтять під ногами, кришаться, впиваючись у взуття перехожих. Перехожі – це ті, кому сьогодні пощастило. Трохи більше, ніж іншим. Втім, кожен із цих перехожих усвідомлює, що завтра вночі може розбитися його серце. Закон мегаполісу: всім пощастити не може. На плівці«Istanbul Gold 400» понад 20 мільйонів кадрів із людськими долями. Чутливість підвищена, колірний баланс – найкращий на Сході.

Надавати б ляпас хоча б тієї, що в дзеркалі:«Здрастуйте, дівчино-дуре, як же ти примудрилася все ***ать?»

Дитинство це те, що ми втратили в часі, але зберегли в собі.

Зберігай мовчання, коли всі говорять, говори тоді, коли слова твої про любов, навіть крізь сльози. Навчися прощати тих, хто поряд, – так знайдеш шлях до прощення себе. Не метушись, але не забувай, куди пливе твій корабель. Може, він збився з курсу?

Мрія не має терміну придатності.

Знаєш, що важливо взяти з дитинства у доросле життя? Мрію.

Все народжується з малого. Наше кохання народилося з одного ненавмисного дотику.

Кожна пора має свої закони. Восени сподіваєшся, взимку віриш, навесні чекаєш, влітку — отримуєш.