Країна радості (Джойленд)

Двадцять один рік життя лежить перед тобою, як карта. І лише років до двадцяти п'яти починаєш підозрювати, що дивишся на карту вгору ногами, а до сорока остаточно в цьому переконуєшся. А до шістдесяти, повірте, ви дізнаєтеся, що безнадійно заблукали.

Ти думаєш: "Ну гаразд, я все розумію, я готовий до гіршого", але все одно чіпляєшся за надію. Це і є найгірше. Це тебе й убиває.

Відпускати завжди нелегко. Навіть коли тримаєш щось шипасте. А може, саме тоді особливо важко.

— Ти збожеволів? Я задумався. - Ймовірно. Небагато. Але йду на виправлення.

Думаю, там лише темрява. Ні думок, ні спогадів, ні кохання — лише темрява. Забуття. Ось чому так важко змиритися з тим, що на нього чекає.

Від незнайомця можна втекти. Але від себе самого не втечеш.

Якщо людина хоче сама керувати своїм життям, то повинна вміти справлятися сама зі своїми проблемами.

Люди думають, що перше кохання — суцільна романтика і немає нічого романтичнішого за перший розрив. Сотні пісень склали про те, як якомусь дурню розбили серце. Ось тільки вперше серце розбивається найболючіше, і гоїться повільніше, і шрам залишається найпомітніший. І що у цьому романтичного?