Макбет

Ні, цей надприродний заклик Ні лихий, ні добрий. Коли він злий, навіщо Він одразу мені надіслав запоруку успіху І з правди почався: я — тан Кавдора. Коли він добрий, навіщо від страшних мрій На голові заворушилося волосся, І серце ударяється в ребро, На зло природі? Справжній страх Не так лякає, як марення уяви. Моя мрія, де встав вбивства примара, Спокій душі порушила, всі сили У бездіяльності, і мрії затулили Весь світ навколо.

Я нічого не зробила поганого! Але я забула: адже я на землі, Де робити недобре похвально І безрозсудно робити добро.

Я жити втомився, я життям цього ситий і злий на те, що світло ще варте.

Приємна праця – цілитель втоми.

Хай біль кричить! Від шепоту туги Хворе серце б'ється на шматки!

Вигаданий страх Завжди сильніший, ніж справжній, лякає.

Я смію все, що можна людині, хто сміє більше, та не людина!

Але страшний вік, коли невинний прозваний зрадником.

Ти повинен, Всіх обдурити, бажаючи стати, як усі: Надати люб'язність поглядам, жестам, мовленню, Квіткою невинною виглядати і бути Змією під нею.

Брехливе обличчя приховає все, що задумало підступне серце. (Нехай брехня сердець прикриють брехнею обличчя.)