Норвезький ліс

Звичайний опівдні в університеті. Однак, споглядаючи цей краєвид, я ось про що подумав. Люди виглядають щасливими, кожен по-своєму. Я не знаю, чи щасливі вони насправді, чи просто виглядають такими. У будь-якому разі, посеред славного півдня наприкінці вересня люди здавались щасливими, і мені було сумно як ніколи. Здавалося, я один не вписуюсь у цей краєвид.

Один бути ніхто не любить. Просто силоміць нікого з собою спілкуватися не змушую. Від цього одні зневіри.

Іноді мені стає нестерпно сумно, але в цілому життя тече своєю чергою.

Найголовніше — не падати духом... коли стане не під силу, і все переплутається, не можна впадати у відчай, втрачати терпіння і тягнути абияк. Потрібно розплутувати проблеми, не поспішаючи, одну за одною.

Тому іноді дивлюся на людей і стає нудно. Чому вони не намагаються намагатись? Палець об палець не вдарять, а лише кричать на всіх кутках про несправедливість.

Смерть існує не як протилежність життя, бо як її частина.

Ви лесбіянка. Слово честі, скільки ви себе не обманюєте, ви до самої смерті такою будете.

Як не старайся, коли боляче – болить.