Окаяні дні

Ми взагалі, мабуть, дуже винні всі один перед одним. Але тільки при розлуці це відчуваєш. Потім - скільки ще залишилося нам цих років разом? Якщо й будуть ці літа ще, то все одно залишається їх дедалі менше. А далі? Розійдемося по могилах! Так боляче, так загострені почуття, такі гострі всі думки і спогади! А як тупи ми зазвичай! Які спокійні! І невже потрібний цей біль, щоб ми цінували життя?

Ішли вночі Тверським бульваром: сумно і низько хилить голову Пушкін під хмарним, з просвітами небом, точно знову каже:«Боже, як сумна моя Росія!»

З нас як із дерева — або кийок, або ікона.

«Ліві» всі«ексцеси» революції падають на старий режим, чорносотенці — на євреїв. А народ не винний! Та й сам народ згодом валитиме все на іншого — на сусіда та на єврея:«Що ж я? Що Ілля, те й я. Це нас жиди на всю цю справу підбили...»

І не душі довкола — тільки солдати і ***і.

Якщо людина не втратила здатності чекати на щастя — вона щаслива. Це і є щастя.

Люди рятуються лише слабкістю своїх здібностей — слабкістю уяви, уваги, думки — інакше не можна було б жити.

Яка це стара російська хвороба, це томлення, ця нудьга, ця розпещеність — вічна надія, що прийде якась жаба з чарівним кільцем і все за тебе зробить: варто тільки вийти на ґанок і перекинути з руки на руку колечко.

Народ сам сказав про себе:«З нас, як із дерева, — і кийок, і ікона», — залежно від обставин, від того, хто це дерево опрацьовує: Сергій Радонезький чи Ємелька Пугачов.

Толстой сказав про себе одного разу: – Вся біда в тому, що у мене уява трохи живіша, ніж у інших… Є й у мене це лихо.