Привиди Лексінгтона

Три тижні після похорону матері батько безперервно спав. Іноді, ніби згадуючи, хитаючись, вставав з ліжка, і мовчки пив воду. Щось для позначення з'їдав. Як лунатик чи привид. Але потім натягував на себе ковдру та продовжував спати. Щільно засунувши віконниці, він як зачарована спляча царівна продовжував спати в темній кімнаті з повітрям, що застоялося. І не ворушився. Майже не повертався уві сні і не змінював вираз обличчя. Я почав турбуватися: часто підходив до батька, щоб перевірити, чи він не помер. Схилившись над узголів'ям, я вдивлявся, наче впивався в його обличчя. Але він не вмирав. Він просто спав, як закопаний глибоко в землю камінь. - Я можу сказати тільки одне, - піднявши голову, ледь усміхнувся своєю м'якою стильною усмішкою Кейсі, - помри я зараз тут, і ніхто у світі не засне через мене так міцно.

Мабуть, у кожного в житті хоча б раз щось подібне відбувається: починаєш ненавидіти людину без жодної причини. Вся біда в тому, що протилежний бік, як правило, відчуває ті ж почуття.

- Можу сказати тільки одне, - піднявши голову, ледь усміхнувся своєю м'якою стильною усмішкою Кейсі, - помри я зараз ось тут, ніхто в світі не засне через мене так міцно.

То в повітрі щось таке гасає, то вам нездужає, то тисне втома. Батько знову напився. Дружина до вас охолола. Завжди знайдеться якесь виправдання, щоби не жити власним життям.

Ми справді самі вигадуємо трагедію, щоби якось заповнити порожнє життя.

Кожному потрібний хтось, хто його вислухає.

…так, у житті трапляються страшні речі, але іноді ці страшні речі тебе рятують.

Щоправда, найжахливіше — це страх. Не той біль, що зараз, а страх від думки, що може стати ще гіршим.