Скажи мені, що ти любиш мене

Твоє щастя це моє щастя, і твій сміх це мій сміх, і твоя радість моя радість. І ще я хочу зробити тебе веселою, і щоб ти знала: я завжди з тобою, поряд я чи ні.

... Спускалася ніч, і часом ми знову прокидалися, але не зовсім, ми лише торкалися один одного, і тільки руки наші оживали зовсім ненадовго, ми були такі близькі і шепотіли спросоння:«о ти, кохана» і«як я люблю тебе» і«я не хочу ніколи більше бути без тебе»...

... Напівтемрява, подвійне освітлення — з темряви та світла, бо темрява теж світло — лише сірий. І чорне полум'я горить іноді спекотніше за світло.

Єдине, що має всі права — це почуття. Якщо з нього опаде листя, якщо зламається стебло або воно зів'яне, не допоможуть жодні скарги, і ніякі суперечки, і ніяка добромисно-жорстока і пом'якшувальна брехня.

Розлука та повернення — але чи повертаємось ми насправді? У мертвих є одна-єдина перевага перед живими, каже Ніцше: їм не доведеться більше вмирати.

Щастя належить безстрашним.

Вона сміється! Хіба не стало раптом світлішим скрізь і всюди?

... Між іншим, квіти осені більш строкаті і світяться, ніж у літа, і вмирають вони раніше...

Обійми мене міцніше, кохана, обійми мене, тому що іноді мені робиться страшно від повноти почуттів, настільки вони для мене знову; можна подумати, що вантаж важчий за сам корабль і тепер їх зносить у відкрите море. Безглуздий це страх і взагалі ніякий це не страх, просто кохання накопичилося стільки, що вечорами від неї майже зовсім темніє в очах і все довкола затягується тінями - ось скільки в мені схиляння!

Кохай мене. Скажи мені, що любиш мене, я через це роблюсь краще.