Еріх Марія Ремарк

Твоє щастя це моє щастя, і твій сміх це мій сміх, і твоя радість моя радість. І ще я хочу зробити тебе веселою, і щоб ти знала: я завжди з тобою, поряд я чи ні.

Хіба може бути любов досконалою, якщо щоночі, ледь заснув, я втрачаю тебе?

Людина не підозрює, як багато вона здатна забути. Це і велике благо і страшне зло.

Тільки романах зустрічається дешева фраза у тому, що дух не зломити. Я знав добрих людей, які були здатні лише на одне — вити як звірі. Зламати можна майже будь-який опір. Для цього потрібні лише достатньо часу та випадок.

Дівчина сиділа мовчки поряд зі мною; світло і тіні, що проникали крізь скло, ковзали по її обличчю. Іноді я глянув на неї; я знову згадав вечір, коли вперше побачив її. Обличчя її стало серйознішим, воно здавалося мені чужішим, ніж за вечерею, але дуже гарним; це обличчя ще тоді вразило мене і не давало більше спокою. Було в ньому щось від таємничої тиші, яка властива природі – деревам, хмарам, тваринам, а іноді й жінці.

У всіх глибоких речей двоякий вигляд, тільки посередність завжди однакова.

Я не ревную, у мене для цього нема часу.

Любов не робить людину кращою. Вона лише розбурхує почуття, а ось характер псує.

Найтонший чорний шовк. Крізь нього просвічували – адже світло зі спальні падало ззаду – контури найпрекраснішого у світі тіла. Очі: глибокі та віддані. Цей рот: добрий і сповнений пристрасного очікування. Ці тонкі руки, простягнуті до мене. Моя кров вирувала, гнала геть усі роздуми, закликала до дії. Я кинувся до неї і одним ривком поклав у ліжко.

... людини починають цінувати лише тоді, коли її більше немає.