Словоточчя

Твої руки божевільні роздягають свідомість, обривай гальма і вмикай запалювання!

Все добре, все добре... Боже мій. Світла звична юдоль. Але розболілося знову минуле, і не минає цей біль.

Коли ти повік біг за луною, стираючи серце до дірки, і зустрів, зустрів людину, але жалюгідний цей чоловік.

Ти бачиш? Туга нелікована стоїть у мене за спиною. Виїдемо до села, кохана, поїдемо дихати тишею.

Втечеш. А що залишиш нам? Ти кажеш, що сніг недоторканий. І клавіші рояля. І ковчег. Облиш безперервну безсилу тугу. Любов альтернативну, любов в один рядок. Спадщина марна, огризки, мотлох, ганчір'я. Облиш лише поезію. Безсмертя своє…

Ти моє гортанне, ціловане, внутрішнє, складносурядне, підпорядковане одній моїй руці ім'я перловою мовою.

Росте крізь зламаний хребет, росте крізь рвані кишені якийсь жалобний поет, якийсь поранений та ранній.

Тільки, здається, не закінчиться ця довга бездарна суперечка: суперечка коханця з імпотенцією, суперечка поезії з сокирою.