Аль Квотіон

У її очах — туга і безпритульність, у її очах — метання і різь, у її очах захмарно і каламутно, вона тут, вона вже тут.

Стоячи на будь-якому краю, заглядаючи в будь-яку прірву, дозволяючи будь-якій безодні зазирнути в тебе... Пам'ятай про тих, хто дивиться тобі слідом. І знайди сили не здаватися, а бути щасливим.

Ми щасливі люди. У нас є дах над головою, на кухні їжа, затишне світло монітора та доступ до інтернету. Так, у кожного свій власний біль, який ми любимо звеличувати, доводячи до рангу трагедії, але ми — щасливі люди. І ми пишемо вірші. Вірші-метелики, незграбні створіння з товстим черевцем обридлих ідей і недорозвиненими крилами нового натхнення, величезним числом обліпивши стіни храму ситої ліри. Ми не боремося за кожен ковток повітря, життя, землі і неба, пересохлої від болю ковткою ковтаючи ком крику, ні, ми п'ємо чай, куримо біля вікна і розмірковуємо про сенс буття, цинічно зважуємо природу любові, ліниво колупаємо пальцями, що втрачають чуйність, аспекти своїх слабеньких емоцій-мух, за звичкою вважаючи їх слонами. Тому що своя сорочка завжди ближча до тіла.

Вона гасить світло, коли я запалюю світ. І всі кажуть:«ви з нею, як близнюки, схожі».

Ми граємо у щасливих людей. Ми зіскребаємо з неосяжного тіла інтернету слова лукавих авторів, що мотивують нас на радість, і закриваємо ними ополонки дикої туги, або вишуканого смутку, або відчайдушної самотності, або просто відвертого болю у власних душах.

Що таке кохання? Ти падаєш вниз головою, заплющивши очі. По голій шкірі струмує ажур слів і оксамит теплої темряви. Будь-які звуки перетворюються на музику, і ти налаштовуєш метроном дихання на такт серця. Долонями ти відчуваєш світло, ти обережно торкаєшся відвороту душі і вона починає співати. У цей момент довге падіння перетворюється на політ по кромці зоряного неба. Ти завмираєш, щоб зібрати губами ці зіркиале ласкава рука ковзає по ключиці, хапається за плече, м'яко штовхає тебе спиною назад і ти... ти летиш. У хмарі снігу, що танцює, упираючись лопатками в невагомість... А з її гіркого гарячого тіла повільно ковзає у вічність шовк білизни. І в тремтливому просторі між бажанням і тишею, між вашими тілами, ти віч-на-віч стикаєшся з життям. Але що таке життя без кохання.

Глибина світу вимірюється лише глибиною своєї душі.

Доброго ранку. Ходімо снідати, хихикало моє. Так, уночі був дощ, треба було погуляти під ним. А ходімо сьогодні? Вдвох, просто так, я скасую справи, чорт з ними. Зараз наздожену, зловлю і поцілую, знатимеш, як язик мені показувати. На добраніч, щастя моє. Я люблю тебе. Але за цими словами, простими, банальними, звичними стоїть значно більше, ніж за витонченістю віршів. За ними стоїмо ми, живі люди, часом смішні, часом трохи сумні, але завжди закохані один в одного до нерозривності душ, до тремтіння рук, до глибини очей, до єдності одного ковтка повітря на двох. І тому… Доброго ранку.

Той, кого ти любиш, це ніч. Це темрява, що зводить тебе до усвідомлення звуку, смаку, торкання. Це туга пов'язка на очах, що змушує пізнавати світ знову, навпомацки, чути в неймовірній тиші тремтіння вій, розрізняти нюанси дихання і знову божеволіти від гарячого шепоту на оголеній шкірі.

Вона не любила людей, вона запалювала їм зірки.