Вишневий сад

Чудового в цьому саду є лише те, що він дуже великий. Вишня народиться раз на два роки, та й ту дівати нема куди, ніхто не купує.

Власне кажучи, не торкаючись інших предметів, я мушу висловитись про себе, між іншим, що доля ставиться до мене без жалю, як буря до невеликого корабля. Якщо, припустимо, я помиляюся, тоді навіщо ж сьогодні вранці я прокидаюся, наприклад, бачу, а в мене на грудях страшної величини павук... Ось такий. (Показує обома руками.) І теж квасу візьмеш, щоб напитися, а там, дивишся, щось дуже непристойне, на зразок таргана.

Людство йде вперед, удосконалюючи свої сили. Все, що недосяжно для нього тепер, колись стане близьким, зрозумілим, тільки треба працювати, допомагати всіма силами тим, хто шукає істину.

Ось воно щастя, ось воно йде, підходить дедалі ближче, я вже чую його кроки. І якщо ми не побачимо, не впізнаємо його, то що за лихо? Його побачать інші!

Життя пройшло, наче й не жив.

... немає повороту назад, заросла доріжка.

Потрібно тільки почати робити щось, щоб зрозуміти, як мало чесних, порядних людей.

Досі в селі були тільки панове та мужики, а тепер з'явилися ще дачники. Усі міста, навіть найменші, оточені тепер дачами. І можна сказати, дачник років за двадцять розмножиться до незвичайності.

— Що мені до галасливого світла, що мені друзі та вороги… Як приємно грати на мандоліні! - Це гітара, а не мандоліна. — Для безумця, котрий закоханий, це мандоліна…

І що тут приховувати чи мовчати, я люблю його, це ясно. Кохаю, кохаю... Це камінь на моїй шиї, я йду з ним на дно, але я люблю цей камінь і жити без нього не можу.