Кара

— Коли заходи сонця по них проходять, вода червоним світиться. Це віддзеркалення всіх сердець закоханих, що цілувалися там. — Або відблиск крові, пролитої в Битві за Алдермонта. Там було вбито двісті людей. Ті, що вижили смерть у стремені віддали перевагу полону. - Так, звучить романтично.

- Ти ніколи не казав, що з твоїм обличчям? — Ну, хлопець ухилився вліво, а я пішов праворуч. Знаєш, як буває? — І що ж було, коли ти пішов праворуч? — Я блокував його удар своїм обличчям.

— Чому тобі так подобається битися? - Битися? Все просто! Я не маю ні про що турбуватися. Знаєш, ці хвилини в клітці змушують мене відчувати, що я належу до цього світу, хоч і впаду сто разів. Я впевнений, що піднімуся на сто перший. А коли я піднімаюсь, у цей момент я щасливий, я щасливий і мені не страшно. Саме в цей момент я почуваюся переможцем, розумієш?

— У тебе цілющий дотик. За кілька днів буде просто ще один шрам. — А що таке рубець для лицаря? Колись я знала одного лицаря, він сам пішов проти короля і навіть врятував ватажка бунтівників. Він, мабуть, увесь був у шрамах. — Лицар давно помер від ран. — Шкода, таких дуже не вистачає у цьому світі. — Бо такий жахливий цей світ. — Він міг би стати кращим. Такі, як ти, можуть вести за собою інших. Ти міг би дати людям відвагу та надію. — Навіть якби я підняв їх на битву, чи вистояли б вони проти загартованого війська? Остання їхня спроба закінчилася різаниною. Я був там. — Я теж була. Той бунтівник був моїм батьком. Дозволь мені бути біля тебе. Фінал буде іншим. На що ти так дивишся? — На себе, як я був колись.