Саймон

— Насправді я крутий, але намагаюся цього не показувати. - Вау, у тебе чудово виходить.

— Ображатись — улюблене заняття Камілли. Я забув про її шістсот сьомий день народження, і... — Якщо ми її не знайдемо, я можу забути про своє. Дев'ятнадцятому.

- Ось він де, мій малюк. - Твоє маля? - Я створив його для Камілли багато років тому. Найкращий мій подарунок. - Клас. Мені на Різдво можеш нічого не дарувати.

— У нас стільки спільного. — Депресія, самоприниження... — І він знає, що нічого фізичного в нас не буде. — Я сподіваюся, що ти передумаєш. — Не передумаю!

— А чому ти не маєш подружки? — Не знаю. — Ти блакитний? — Ні! Є дехто... Я часто про неї мрію. — Чи вигадана? — Ні, справжня, жива дівчина. — І в чому проблема? — Не знаю... Я так багато всього хочу сказати їй. Про те, що я бачу, як самотньо, навіть коли ніхто не бачить. Бо знаю, як це бути втраченим, самотнім і непомітним. — Саймоне, бажаного потрібно домагатися! Якби я так закохався, я зламав би цю стіну. — Я намагався з нею розмовляти, але я не знаю, як бути із собою. Мене ніби немає у моєму власному тілі. Немов... ніби через мене можна стіни руками доторкнутися. І я не розумію, ким я хочу бути, і хто я насправді є. Я знаю, що говорю з нею, але не можу зробити те, що потрібно. Я як Піноккіо, дерев'яний хлопчик несправжній. Це мене вбиває.